те, що не могла обговорити книжку зі мною. Якось вранці вона врешті наважилася. Вона гукнула мене з вулиці, і ми пішли на ставки, де раніше зарили у бляшанці гроші від дона Акілле, забрали їх і подалися до Йоланди, продавчині у крамниці канцелярських товарів, де у вітрині вже так довго був виставлений примірник «Маленьких жінок», що встиг пожовтіти на сонці. Ми запитали в неї, чи вистачить тих грошей, щоб його купити. Вистачило. Отримавши книжку, ми почали зустрічатися у дворі й читати – чи подумки, всівшись поряд, чи вголос. Так ми його читали місяцями, аж поки та книжка геть розтріпалася і стала брудною й замусоленою, корінець у неї обірвався, з нього повилазити нитки, почали випадати сторінки. Але то була наша книжка, ми її дуже любили. Зберігалася вона у мене, я тримала її вдома разом зі шкільними підручниками, тому що Ліла не хотіла нести її до себе. Її батько останнім часом сердився від того, що заставав її за читанням.
А от Ріно її захищав. Коли стало питання про складання вступного іспиту, вони з батьком постійно сварилися. Ріно тоді було вже майже шістнадцять років, він мав дуже запальний характер і якраз почав вимагати, щоб йому платили за роботу. Він розмірковував так: я прокидаюсь о шостій; іду до майстерні і працюю там до восьмої вечора, тож маю право на зарплату. Але ті слова викликали обурення і в батька, і в матері. У Ріно було своє ліжко, де спати, була їжа – навіщо йому гроші? Його обов’язок – допомагати сім’ї, а не обдирати її до нитки. Але хлопець стояв на своєму, він вважав, що несправедливо тяжко працювати нарівні з бать-ком і не отримувати за це й копійки. У таких випадках Фернандо Черулло відповідав йому з удаваним терпінням: «Я тобі вже й так плачу, Ріно, навіть переплачую, навчаючи тебе ремесла від “а” до “я”. Скоро ти вже не тільки вмітимеш ремонтувати підбори, перешивати краї черевиків чи міняти устілку; твій батько вчить тебе всього того, що знає, і скоро ти опануєш це ремесло і навчишся сам шити черевики». Але та платня навчанням Ріно не задовольняла, отож вони постійно гризлися, особливо за вечерею. Починали з платні і закінчували сваритися через Лілу.
– Якщо ти мені будеш платити, я сам подбаю, щоб вона вчилася, – казав Ріно.
– Вчилася?! А я що, вчився?
– Ні.
– А ти вчився?
– Ні.
– То чому ж твоя сестра повинна вчитися, до того ж ще й дівчина?
Зазвичай та суперечка закінчувалася ляпасом, якого отримував Ріно від батька за те, що так чи інакше ставився до нього з неповагою. Хлопець, без плачу, єхидно вибачався.
Ліла під час тих перепалок мовчала. Тоді як я ненавиділа свою матір, по-справжньому, люто, вона, незважаючи на оте ставлення батька, на нього не ображалася, хоча й ніколи мені про це не говорила. Казала, що батько в неї добрий, що коли йому треба було робити якісь розрахунки, він завжди кликав її, казала, що якось почула, як він розказував своїм друзям, що його дочка – найрозумніша з усіх в районі, розповідала, що на її день народження він сам приносив їй у ліжко кухлик гарячого шоколаду з печивом. Що ж тут поробиш, якщо її подальше навчання не вживалося з його способом мислення? І не вживалося з