мить, серед криків забуття, вона почула щось на кшталт останнього вибуху, і зовсім поряд з нею щось промайнуло, як помах крила. Хтось стріляв – не феєрверками – а зі справжнього пістолета. Її брат Ріно обливав найбруднішою лайкою когось у тому напрямку, звідки виднілися яскраво-жовті спалахи пострілів.
Розповідаючи мені про це, Ліла сказала, що відчуття «розмивання», яке вона так яскраво пережила в ту ніч, насправді не було для неї зовсім новим. Їй, наприклад, часто здавалося, що вона на кілька сотих секунди перевтілювалася в іншу людину, або предмет, або число, або звук, порушивши їхні межі. І того дня, коли батько викинув її з вікна, вона абсолютно чітко відчувала: поки вона летіла на асфальт, якісь малесенькі рожеві дружні істоти дивом розм’якшили його й перетворили на гладеньку м’яку поверхню. Але тієї новорічної ночі Ліла вперше у житті відчула присутність невідомих раніше сил, що трощили звичні обриси навколишнього світу і виявляли його страшну приховану природу. Це її глибоко вразило.
2
Коли Лілі зняли гіпс, з-під якого вигулькнула на світ бліда, худенька, але цілком здорова рука, її батько Фернандо після тривалих роздумів, не сказавши прямо Лілі нічого, а повідомивши про своє рішення через Ріно та дружину Нунцію, дозволив їй продовжити навчання у технікумі, де навчали чи то стенографії та машинного письма, чи то інформатики, чи то домогосподарства, а можливо – усіх цих предметів відразу.
Вона ходила до того технікуму неохоче. Нунцію постійно викликали вчителі, скаржилися, що її дочка часто прогулювала заняття, заважала під час уроків, відмовлялася відповідати, коли її викликали, а якщо треба було виконувати якісь практичні завдання, то робила їх за п’ять хвилин, а потім заважала іншим. Згодом Ліла дуже загрипувала; вона, яка взагалі ніколи не хворіла, здавалося, зовсім не намагалася побороти хворобу, і той вірус швидко висмоктував з неї всю життєву енергію. Минали день за днем, а Ліла все ніяк не могла оговтатися. Кожного разу, коли вона, як здавалося, поверталася до звичного життя, хоча й була дуже блідою, у неї знову підвищувалася температура. Якось я зустрілася з нею на вулиці; мені здалося, що я побачила привид, привид дівчинки, що наїлася отруйних ягід, як на малюнку в одній із книжок вчительки Олів’єро. Почалися плітки, що вона, мабуть, скоро помре, і я за неї дуже боялася. Але вона видужала, немовби проти власної волі. Та в школу, посилаючись на хворобу та знесилення, ходила все рідше, і наприкінці навчального року її відрахували за низьку успішність.
У мене в першому класі середньої школи справи теж не ладилися. Спочатку я плекала великі сподівання. Хоча й не зізнавалася собі в цьому, але мене тішило, що я вчилася там з Джильйолою Спаньйоло, а не з Лілою. Десь, у потаємному куточку душі, я із задоволенням уявляла собі ту школу, куди для неї дорогу буде заказано, а я за її відсутності зможу врешті стати найкращою і розповідатиму про свої успіхи, хизуючись перед нею. Але мої сподівання не виправдалися; швидко з’ясувалось,