та брязкіт роз-битого посуду. На перший погляд – ніякої різниці порівняно з тим, що відбувалося у нас вдома, коли моя мати сердилася, бо не вистачало грошей, або коли сердився мій батько, бо вона вже витратила половину його зарплати, яку він віддав їй напередодні. Але різниця була, до того ж принципова. Мій батько намагався стриматися навіть тоді, коли був дуже розлючений, казився нишком, не кричав, навіть якщо в нього надувалися жили на шиї, і очі наливалися кров’ю. А Фернандо кричав, трощив все навколо, від цього його гнів ще більш розпалювався, а не зменшувався. Навпаки, будь-які спроби дружини заспокоїти його доводили до сказу; і навіть тоді, коли він сердився не на неї, закінчувалося все тим, що він її бив. Отож я продовжувала кликати Лілу, щоб витягти її з тієї бурі криків, лайки та звуків розтрощених речей. Я все кликала: «Лі! Лі!». Але вона – я чула – продовжувала лаяти батька.
Нам було по десять років, обом ішов одинадцятий. Моє тіло поступово набирало округлих форм, а Ліла залишалася маленькою, худенькою, була легкою та тендітною. Раптом крики затихли, і через мить моя подруга вилетіла з вікна, пролетіла у мене над головою і гепнулася на асфальт позаду.
Я так і завмерла з відкритим ротом. З вікна визирнув Фернандо, продовжуючи викрикувати страшні погрози дочці. Він просто викинув її у вікно, мов лантух з картоплею.
Я перелякано дивилася, як вона, скривившись, повільно підвелася й промовила майже здивовано:
– Усе добре, я навіть не забилася.
Але у неї текла кров, вона зламала руку.
18
Батькам можна було робити з неслухняними дітьми все що завгодно. Після того випадку Фернандо став ще сердитіший, працював більше, аніж зазвичай. Протягом всього літа ми з Кармелою та Лілою часто проходили повз його майстерню, але тоді як Ріно нас завжди вітав привітним жестом, чоботар навіть не дивився у Лілин бік, аж поки їй не зняли гіпс із руки. Усім було ясно, що він шкодував про скоєне. Але його вчинок не можна було навіть порівняти з усіма випадками насильства, що так часто траплялися в нашому районі. У барі «Солара» згарячу, після програшу на гральних автоматах чи випивки, справа нерідко доходила до відчаю (на нашому діалекті це слово означало втрату будь-якої надії, а разом з тим – повне безгрішшя), а отже – до бійки. У Сільвіо Солари, хазяїна, – здоровила з великим животом, блакитними очима та високим лобом – завжди був наготові ціпок темного кольору, який він, не вагаючись, пускав у хід щоразу, коли йому не платили за замовлене, не виплачували заборговане раніше, обіцяли заплатити, але не дотримували обіцянок. Йому часто допомагали сини Марчелло та Мікеле, однолітки Ріно, брата Ліли, але вони били ще дужче, ніж батько. Там, у барі, вони дубасили ціпками і самі зазнавали ударів. Потім чоловіки поверталися додому, розлючені програшем, алкоголем, боргами, виплатами, ударами, і після першого ж недоречного слова з боку рідних лупцювали їх: такий от ланцюг з недобрих вчинків, що породжували нові недобрі вчинки.
І от саме серед такого довгого