дверима тривали уроки.
Крики Керрі нарешті урвались, але вона продовжувала схлипувати з розміреною регулярністю. Дежарден нарешті примостила прокладку власноруч, витерла дівчину вологими серветками й одягла на Керрі її просте бавовняне спіднє.
Вона двічі намагалася пояснити банальні факти про менструацію, але Керрі притискала долоні до вух і продовжувала плакати.
Коли вони ввійшли до приймальні, містер Мортон, заступник директора, квапливо вийшов їм назустріч. Біллі де Луїс і Генрі Треннант, двійко хлопців, що на стільцях чекали нотації через прогул французької на першому уроці, витріщилися на них.
– Заходьте, – жваво сказав містер Мортон. – Прошу, заходьте. – Через плече міс Дежарден він зиркнув на хлопців, які глипали на кривавий відбиток долоні на її шортах. – На що це ви дивитесь?
– На кров, – сказав Генрі з невинним подивом і всміхнувся.
– Дві години позакласних занять, – рубонув Мортон. Він глянув униз, на кривавий відбиток, і моргнув.
Зачинивши двері, він почав перебирати папірці у верхній шухляді письмового столу в пошуках шкільного бланка про нещасний випадок.
– Як ти почуваєшся, гм…
– Керрі, – підказала Дежарден. – Керрі Вайт. – Містер Мортон нарешті відшукав потрібний бланк, на якому виднілася величезна пляма від кави. – Містере Мортон, він вам не знадобиться.
– Я так розумію, це сталося на батуті. Зараз ми просто… Не знадобиться?
– Ні. Але я вважаю, що Керрі сьогодні треба звільнити від решти уроків. Вона пережила дещо страхітливе. – Її очі подали сигнал, котрий він уловив, але не зміг витлумачити.
– Так, добре, як скажете. Гаразд. Добре. – Мортон засунув бланк у шухляду й закрив її з розмаху, забувши витягти палець. Він крекнув. Підтанцювавши до дверей, ривком їх відчинив, зиркнув на Біллі й Генрі і гукнув: – Міс Фіш, випишіть, будь ласка, форму на звільнення від уроків. Керрі Райт.
– Вайт, – сказала міс Дежарден.
– Вайт, – погодився Мортон.
Біллі де Луїс зареготав.
– Тиждень додаткових занять! – проревів Мортон. Під нігтем прибитого пальця набирався кров’яний пухир. Боліло до сказу. Розмірене монотонне рюмсання Керрі не стихало.
Міс Фіш принесла жовтий бланк на звільнення від уроків, і Мортон срібним кишеньковим олівцем нашкрябав на ньому свої ініціали, скривившись від тиску на забитий палець.
– Тебе підвезти, Кессі? – спитав він. – Ми викличемо таксі, якщо треба.
Вона похитала головою. Він з огидою помітив велику бульку зеленого слизу, що надималася на її ніздрі. Мортон подивився через її голову на міс Дежарден.
– Я впевнена, що вона зможе дістатися додому, – сказала та. – Керрі всього лиш треба дійти до Карлін-стріт. Свіже повітря їй допоможе.
Мортон віддав дівчині жовтий бланк.
– Тоді, Кессі, можеш іти, – великодушно сказав він.
– Я не Кессі! – раптом закричала вона.
Мортон відсахнувся,