середньої школи:
Троянди червоні, фіалки блакитні, цукор солодкий, а Керрі Вайт жере лайно.
Вона пройшла по Юен-авеню і перейшла її в бік Карлін-стріт на світлофорі. Ішла з опущеною головою і намагалася ні про що не думати. Спазми наринали й ущухали великими приголомшливими хвилями, змушуючи її то сповільнюватися, то наддавати ходи, як машина з проблемним карбюратором. Вона не зводила очей з хідника. Шматочки кварцу на цементному тлі. Квадрати класів, нашкрябані розмитою дощем крейдою. Кавалки розтоптаної жувальної гумки. Уривки фольги й цукеркових обгорток. Усі її ненавидять і ніколи не вгамуються. Ніколи не стомляться від цього. Монетка, що застрягла у тріщині. Вона кóпнула її ногою. Образ Крісти Гарґенсен, вона скривавлена й криком просить пощади. А її обличчям лазять щури. Добре. Добре. Ото було б добре. Собача купа зі слідом підошви посередині. Пакунок із почорнілими кришечками від пляшок, що їх якийсь малий розплющив каменюкою. Недопалки. Пробити їй голову каменем, здоровою каменюкою. Пробити їм усім голови. Добре. Добре.
(господи йсусе добрий та милостивий)
Мамі було добре, просто чудово. Їй не доводилося ходити серед вовків кожного дня кожного року, бродити тим карнавалом реготу, жартівників, хихотунів і тикачів пальцями. І хіба мама не розповідала про Судний День
(та зірка зватиметься полин і за нею карою прийдуть скорпіони)
і про ангела з мечем?
Якби ж той день настав сьогодні й Ісус прийшов не з ягням і пастушим посохом, а з каменюкою в кожній руці, щоб скрушити тих реготунів і веселунів, щоб викорінити зло й знищити, урвати його крик, – жахливий такий Ісус, кривавий і праведний.
Якби ж тільки вона могла бути Його мечем і Його рукою.
Хіба ж вона не намагалася влитися? Вона противилася мамі в сотні маленьких речей, намагалася стерти червоне чумне коло, яким була обведена з першого дня, відколи вийшла з контрольованого середовища маленького будиночка на Карлін-стріт і пройшла до початкової школи на Баркер-стріт із Біблією під пахвою. Вона й досі пам’ятає той день, пам’ятає погляди, раптову й жахливу тишу, коли стала на коліна перед обідом у шкільній їдальні, – сміх, що вона почула того дня, луною летів за нею крізь роки.
Чумне коло було як сама кров – скільки не намагайся його стерти, впрівай хоч до кінця світу – воно лишається там, де було, не змите й не вичищене. Вона більше ніколи не ставала на коліна в людному місці, хоч і не розповідала про те мамі. Та першого моменту не забули ані вона, ані вони. Вона зубами й нігтями чіплялася за можливість поїхати до літнього табору для християнської молоді й заробила на нього самотужки, взявшись шити. Мама похмуро сказала, що то Гріх, що там будуть методисти, й баптисти, й конгрегаціоналісти, і що то Гріх і Єресь. Вона заборонила Керрі плавати в таборі. А Керрі все одно плавала, сміялася, коли її притоплювали (аж доки вже не могла більше дихати, а вони продовжували, і вона запанікувала й почала кричати), і намагалася брати участь у житті табору; над нею утнули тисячу розіграшів, і вона приїхала додому автобусом на тиждень раніше, і мама підібрала її на вокзалі й похмуро