я зацікавила його хоч на один відсоток зі ста, він би вже закинув вудку.
Та Блек мовчить. Іде поряд зі мною і мовчить. В очі не зазирнути, не роздивитися, якого вони кольору саме зараз, не прочитати його думок. Дивиться вперед, спокійний. Тільки і констатую: вищий за мене – то плюс, але надто худорлявий, шарнірний. Не мій тип. І ця гола голова. І ця борідка. Геть не мій тип, не варто і дратуватися.
І я мовчу, хоча вже хочеться слів. Та всередині розростається впевненість, якої не пояснити: він першим має сказати слово. Як крок назустріч. Я підтримаю, бовкну щось у тему, потім запитаю про Германа, він радо відповість, розмова закрутиться, і, може, ми продовжимо її в моїй квартирі на вулиці Ентузіастів, бо Улька права: невипадкові зустрічі мають приносити результат хоча б у вигляді безвідповідального бурхливого сексу. Чому б не з цим бороданем? Та Блек мовчить.
Реальність радить:
– Не все втрачено. Он уже твій дім. Зупинишся біля під’їзду, подивишся йому в очі, і він – куди дінеться? – вже не змовчить, спитає: «Тут живеш?..» Ти йому: «Завітаєш?» Він: «Звісно». А далі – по плану про безвідповідальний бурхливий секс. Тільки не забудь зачинити Брукс на кухні.
Підходимо до під’їзду. Розчахую двері, зупиняюся, дивлюся Блекові в очі. Він мовчить. Мені здається, підло мовчить, нахабно, зневажливо. Пиха б’є в скроні. Дивлюся на чоловіка з викликом, штовхаю двері, щоб розчинилися ширше, суну в під’їзд. Та пішов ти! Приз мій! Бо не схибила, не принизилася, не вимовила і слова, виграла дивну дуель про мовчанку. А секс – то пусте! Не ти мені не дістався! Я тобі не дісталася! Кусай лікті!
За спиною – кроки. Іде за мною? До горла підступає переможний регіт: усе по плану? Буде секс і навіть розмови опісля? Сходи, сходи. Думки сполошилися: він хоче не просто сексу. Хоче мене. Я зрозуміла те ще в теплій сирості квартири на Нивках, коли він раптом забув про свій мобільний, застиг, дивився на мене довго. Нереально довго і відверто зацікавлено, бо я змогла те прочитати в його очах.
Зупиняюся біля дверей свого кубельця, краєчком ока бачу Блека: стоїть поруч, дивиться на мене спокійно. А він уміє тримати паузу. Я – ні. Уже ні! Збудилася, руки тремтять. Дістаю з сумки ключі, кляну брата, який залишив у мене Брукс. Тільки б не вискочила в коридор, не вчепилася в незнайомця.
– Так і буде! – підказує безкомпромісна реальність.
– Що робити? – бідкаюся подумки.
Прочиняю двері обережно. Прислухаюся: що там, усередині? Ніби тихо. Кидаю на Блека швидкий погляд: не знітився?
– Добраніч, – каже Блек.
Не чекає відповіді, не затримується і на мить. Кидає те слово і суне геть, хоча в телевізорі в подібних випадках чоловіки вчиняють геть інакше.
Стою біля прочинених дверей, слухаю кроки Блека: піано, піано, вже й нема, тиша. Торкаюся долонями обличчя, бо вся ніби в майбутньому, лахміттям целофанових пакетиків обліплена: ані вдихнути, ані видихнути. Ма… ти моя Мотря, який же сором!
– Чудове закінчення гарного дня, – кепкує реальність. – Сон замість сексу – не найгірша альтернатива.
– Логічний фінал ідіотських