підлітком, який уже суне геть.
– Та стій! – кричу йому в спину. – Де квартира Швеця?
– У цього козла не квартира, а весь другий поверх! І все йому мало! – відповідає на ходу. – На наш третій поверх теж око поклав. Хотів у нас квартири викупити. Мої предки його послали. Сусідка теж!
У Германа цілий поверх? Везунчик! Заздрість їсть: звідки в тебе так багато грошей, Германе? Батьки багаті? Сам спромігся? А як? Хочу знати! Бо, може, і я колись…
Іду на матюччя: лунає усередині розорених для ремонту квартир другого поверху. Прискіпливо роззираюся: стіна між двома квартирами вже демонтована, через що і так немалі вітальні перетворилися на єдиний велетенський простір. А ще ж тут, певно, є спальні, кухні, ванні кімнати, туалети. І коридори. Я б тут перепланувала геть усе! Я б тут… так вільно дихала.
– Пані, ви хто?! – У дверях ванної кімнати стоїть кремезний дядько в комбінезоні. Дивиться на мене насторожено.
– А де всі? Ви тут хіба один? – питаю, наче воно мені треба. Картаю себе подумки: та що я витворяю? Хіба так зав’язують довірливі розмови? А ще хотіла тренінги з ефективних комунікацій проводити, нездара!
– Хлопці кухню демонтують, а я ванну намагаюся з місця зрушити, – дядько не чув про тренінги з комунікацій, чеше правду-матку. Перепитує вперто: – А ви хто?
– Хазяїна шукаю. Ви його давно бачили?
– Узагалі не бачив!
– Це як?
– А нащо він нам? Ми – від фірми. Фірма уклала з хазяїном договір, привезла нас сюди, на об’єкт. Працюємо, – пояснює дядько. Не здається, знову повторює вперто: – Пані, ви хто?
Продуктивна розмова так і не народжується, перетворюється на словесний пінг-понг: я дядькові про Германа, дядько мені – а ви хто?
За п’ять хвилин нервової баталії (дядько виграв її всуху) тільки і з’ясувала, що ремонт розпочався місяць тому, що об’єднання двох квартир, перепланування і капітальний ремонт затягнуться на півроку в найкращому випадку, та в будівництві в найкращі випадки не вірять, тому передбачають затриматися тут місяців на вісім-дев’ять.
– Де ж весь цей час хазяїнові жити?.. – перестаю бити в лоба, йду в обхід.
– По бабах! Скажіть же! – хитрувато підморгує дядько.
– Ну знаєте… – обурено бурмочу, а мізки підказують: у дядькових словах є сенс. Герман до Діни переїхав не для того, аби втішати її після смерті брата. Це падло просто мало десь перекантуватися, поки в його хоромах ремонт.
– Не журіться, пані! – дядько по-своєму інтерпретує моє обурення, підбадьорює. – Він об’явиться! Сам вас знайде! Бо ви така… цукерочка!
Убила б! Вискочила у двір, ярилася: була б невихованою нікчемою – буцала би носаком по порожніх сміттєвих баках, трощила би лави чи вгатила би каменюкою по вікнах.
– Козел! – упала на лаву, гнів ніяк не йшов: усі чоловіки козли! І Герман, і хлопець із русявою борідкою, якого побачила чорним. І дядько-будівельник.
А тут і дядько! Випхався з під’їзду, на горбі мішок із побутовим непотребом: старі каструлі дзеленчать, чашки, сковорідки. У руці