йду слідом – Кончіта! – боса, щаслива, розтривожена.
– Зачекай!
Зупиняється. Дивиться на мене, мружить очі, наче і справді від імені мого йому вітер у лице, сонце.
– Зараз, – метушуся. По кишенях. Знаходжу джутовий ланцюжок із металевим якорем на останньому кільці. Обкручую навколо Блекового зап’ястка браслетом. На лівій руці, ближче до серця. – Тепер усе.
Усміхається, киває: добре.
Зазвичай рипучі двері розчахуються німо, наче зайвий звук не має права тут бути. «Повертайся!» – благаю подумки, щоб не порушити тиші. Останній вогник чарівної ночі спалахує і остаточно згасає. Роззираюся: Брукс, поряд книга з підв’ялою трояндою. Беру книгу до рук. Агата Крісті. «Зникнення містера Давенхейма»…
14
Я воскресила всіх людей. Усіх до останнього героя і останнього покидька, хоча тато коли депресує, то каже, що останнього героя можна знайти, а останнього покидька – ніколи, бо покидьків – незліченно, кінця-краю їм нема!
От нащо він так? Горя нема. Нема! Тільки проблеми, та й із тими слід розбиратися своєчасно, не відкладаючи. А перед тим – пересіяти їх ретельно, відкинути пусте.
«Ну все, край! Не шукатиму Германа! Нащо? То дурня», – вирішую.
Реальність пручається затято: а книга? Хіба «Зникнення містера Давенхейма» не натяк? Не причина продовжити пошуки нотаріуса, щоби нарешті розшифрувати уривок страхітливого сну? Не забула? Блек знає Германа.
«Ні! Не хочу!» – тепер усе просто. Думки ясні: Герман тільки для того і з’явився в моєму житті, щоб привести до незвичайного мужчини з пронизливими сірими очима над випнутими вилицями. Герман – мавр. Справу зроблено, хай уже йде з моєї голови назавжди, не шарпає сумнівами, бо моїй голові і без того є про що думати.
«Робота!» – життєва енергія фонтанує, вимагає дій, підкидає мотивацію: маю терміново відредагувати замовні тексти, аби вивільнити час. Для Блека!
Беруся. Зараз… Зараз візьмуся. За мить, бо спочатку розправлю крила, злечу над підлогою, проб’ю скло, вирвуся на свіже повітря, покружляю над містом вільно-зухвало, бо в крилах – сила, скло їх не зранить. Не зможе.
Зараз! Зараз візьмуся до роботи… Ще тільки мить феєричних фантазій.
За півдня переорюю замовну місячну цілину, та не нашвидкуруч – ретельно, якісно. Згадую про зошит старого нотаріуса Реформаторського, посміхаюся: не проблема. Зроблю! Не заради божевільних дідових ідей і навіть не заради збереження власного обличчя. Хочу так! Хочу добра, роздавати щедрі подарунки, радість. І любов. Усім. Навіть останньому покидьку.
– Улю… – після опівдня, переславши замовникам відредаговані тексти, йду світлим простором коворкінгу, ще здалеку махаю Ульці.
– Куди ти щезла? – Улька здивовано розглядає мене.
– Волонтери, робота, любов, – умощуюся поряд: радісна, збуджена.
– І секс?
– Не просто секс, – беззастережно усміхаюся.
– Відчувається, – констатує Улька. – Літаєш?
– І не впаду!
– Хто він?
– Він? – шукаю слово. Найточніше,