лопату піску сипнув, а Сара, мабуть, зламала мого носа, коли в ліжку минулої ночі відкинула голову назад. Та зараз я ладен простити їй геть усе, бо її полум’яне волосся тече по плечах і далі на подушки, ніби її занурили у воду. Вона схожа на маленьку Русалоньку. Ну так, я розумію, що такі думки роблять мене схожим на збоченця.
Я вислизаю з ліжка та підхоплюю першу одежину, яка є під рукою, – Сарин халатик. Він розмальований ананасами, але я гадки не маю, де дівся мій одяг, а мені потрібні пігулки від головного болю. Пам’ятаючи стан соратників з минулого вечора, я не здивуюся, що пара-трійка з них розтягнулися десь у вітальні, тож, гадаю, ананаси шокують їх менше, ніж моя гола дупа. Але, трясця, він усе одно надто короткий. Ну, я скоренько.
– Води, – стогне Сара, простягаючи руку в мій бік, поки я перекочуюся на край ліжка.
– Знаю, – бурчу я. Її очі ще заплющені. Я підіймаю Сарину руку та обережно ховаю її назад під ковдру, а дівчина відповідає звуком, який мав би означати «Дякую» або «Бога ради, допоможи». Лишаю цілунок на її лобі.
– Я миттю, – шепочу, але вона вже знову занурилась у сонний туман. Я її не звинувачую. Сам збираюся зробити те саме максимум за п’ять хвилин. Ще одну довгу секунду дивлюся на неї й тихенько вибираюся з кімнати, зачиняючи за собою двері.
– Якщо тобі потрібен парацетамол, він у шафці ліворуч.
Я завмираю на мить, важко ковтаю, відчиняю дверцята шафки та порпаюся там, поки не знаходжу маленьку блакитну коробочку.
– Просто думки читаєш, – я повертаюся до Лорі. Видушую із себе невимушену усмішку, бо насправді це страшенно в біса недоладно. Я бачив її раніше. Тобто до минулого вечора. Лише один раз, у плоті, мигцем. Але з того моменту в думках бачив її багато-багато разів: у випадкових бентежних снах, таких ясних рано-вранці, коли прокидався з важкістю й розчаруванням. Не знаю, чи вона мене пам’ятає. Боже, сподіваюся, що ні. Особливо зараз, коли стою перед нею в химерному халатику, усипаному ананасами.
Її темне волосся зібране на маківці в скуйовджений вузол, а весь вигляд свідчить, що вона потребує ліків так само терміново, як і я. Тож простягаю їй коробочку.
Сара стільки теревенила про свою найліпшу подругу, що я створив собі подумки віртуальну Лорі, але вона виявилася геть іншою. Сара так вражає своєю яскравістю, що я, не докладаючи зайвих зусиль, уявив собі її подругу такою ж строкатою, ніби вони – пара екзотичних папуг, які мешкають в одній клітці. Лорі – не папуга. Вона радше… не знаю, може, вільшанка. Усе в ній дихає миром, а спокійне стримане відчуття злагоди із собою дозволяє почуватися легко тому, хто з нею поруч.
– Дякую, – вона бере пігулки, висипає кілька собі на долоню. Я подаю їй склянку води, дівчина повертає мені коробочку, похмуро перехиляючи склянку.
– Ось, – вона перераховує, скільки залишилося в пакетику, перед тим, як віддати його мені, – Сарі зазвичай треба…
– Три, – завершую я, вона киває.
– Три.
У мене таке відчуття, що ми змагаємося за звання кращого знавця Сари. Звісно, вона знає її краще. Ми із Сарою разом лише близько