у мене в домі тижневе немовля. Мені буде мало не сімдесят, коли цей тягар упаде з моїх плечей. На той час я проживу – залишу за плечима – середню тривалість людського життя. Якби тридцять років тому хтось сказав, що мене спіткає така доля, я просто не повірив би.
Це немовля – дев’яте, восьмеро з яких вижили – навіть не мало б з’явитися на світ. Джон Крістоферсон чітко про це попередив – після народження Адама Емілі не можна було мати дітей. Але вона наполягла, а це єдине, в чому я не можу їй відмовити; їй це відомо, й мені це відомо. Тож, може, саме це розпалило мою лють. Я не знаю.
Хай там через що, а я піднявся зі стільця, підійшов до дверей, відчинив їх і загорлав на них, заревів на них: «Ану тихо! Скільки разів вам треба повторити?!».
І почув батьків голос. Точнісінько, як у нього. Його лють. А тоді побачив, як усі ми скулюємося.
Мені стало гидко. Гидко від думки, що я хоч чимось можу бути на нього схожий.
Я не такий, як він. Немає чого й порівнювати. Він любив роздавати нам стусани – усім, навіть матері. Я ніколи нікого з них і пальцем не торкнувся. Навіть не пригрожував. За двадцять п’ять років – жодного разу.
Але більше мені не можна так на них кричати.
У домі немає їжі. Тут хлопці були праві. Здогадно, Емілі домовилася про доставку продуктів із «Маршалз» по обіді, хоч я навіть не уявляю, як вони проберуться через цю хурделицю. На щастя, в шухляді столу я завжди тримаю пакетик дієтичного печива. У банку в мене теж такий є – за ці роки я став залежний від печива. Досить невинна вада.
На кухні – бедлам. Я зайшов знайти щось поїсти, коли обід не матеріалізувався, і побачив такий безлад, як ніколи. Я розумію, що народження немовляти означає деяку дезорганізацію, але Емілі мала на підготування дев’ять місяців, і, бачить Бог, це для неї не вперше. І вона має поміч – я плачу якійсь жінці, щоб вона приходила двічі на тиждень. Припускаю, що вона приходить; перевірити я не в змозі – бо завжди на роботі. Наразі мало що про це свідчить.
При Меган такого ніколи не бувало.
Минулої ночі на кухні я наткнувся на Тома. Останнім часом я погано сплю; засинаю досить легко, але о третій ночі знову прокидаюся й до ранку не стуляю очей. Я або лежу й печально розмірковую над тим, яке безглузде життя, або встаю, йду вниз, насипаю собі миску кукурудзяних пластівців і розмірковую про те саме за кухонним столом. І, як я вже сказав, минулої ночі я виявив на кухні Тома – без сумніву, він теж над чимось розмірковував.
Жоден із нас не знав, що сказати. Безсумнівно, збоку це мало досить кумедний вигляд. Том підвівся з-за столу й кинув: «Я саме вже йшов», що явно було неправдою, і поніс миску у свою кімнату.
Тепер я вагаюся, перш ніж туди спускатися. Напевно, він теж.
Том був – колись – винятком у цій сім’ї: ще в дитинстві було видно, що він чогось досягне в житті. Він недурний, а про решту і цього не скажеш. Однак, напевно, про Меган таки скажеш, але по-іншому. Мені здається, що Меган ніколи не була маленькою. Завжди працювала поруч із матір’ю, майже відколи навчилася