реального сенсу… Їй кажуть: «Це твій тато, коли він був маленький». Однак вона розуміє це так: «Це не тато, а я». Поки дитина не досягає віку п’яти-шести років, вона не може сприйняти той факт, що її батько або мати були дітьми.
Щоб дитина потроху почала розуміти, що реальність не така, якою вона її уявляє, необхідно вводити її в мову. Мова повертає спогади про минуле, як і подає проекти на майбутнє й реальні факти, які дитина сприймає лише органами чуттів, до того ж часто помилково. Дитина не може зрозуміти стосунки батька з іншими людьми. Вона не може уявити собі батька іншим, ніж той постає перед нею. Якщо вона чує, що батько був маленьким, для дитини це радше означає образу його величі. Для дитини до семи-восьми років уявляти, що батько був немовлям, означає насміхатися над батьком. Але якщо їй пощастить почути, як батько звертається «мамо» і «тату» до своїх батьків, ці слова підготують її до того, щоб сприйняти батьківські пояснення, хоч поки що не розуміючи їх. Ось чому дітям важливо якомога частіше спілкуватися з дідусями й бабусями, окликати їх у різний спосіб, залежно від того, мамині це батьки чи татові; важливо, – якщо їх уже немає серед живих, або якщо вони далеко, або якщо вони у сварці зі своїм сином або дочкою, – згадувати про них у сім’ї й пояснювати, чому дитина їх не знає. Будь-яке замовчування щодо дідусів і бабусь, як і щодо когось із батьків, з яким дитина не знайома, тлумачиться дитиною в символічному перебільшеному значенні й залишає в її несвідомому (тобто в тілесно-мовній структурі) тривалі відбитки на рівні сексуальності у фройдівському сенсі цього терміна (плідне вираження в суспільстві творчої або породжувальної енергії лібідо).
За наших часів натомість, щоб чіткими й зрозумілими словами утаємничити дитину в правила безпеки, пояснивши їй, як поводитися з кожним предметом, її оберігають від небезпеки, заганяючи немовби в стійло. Дитячий манеж був винайдений не так уже й давно, коли в містах поширилися вертикальна архітектура, електричне освітлення, рідке паливо. Винайшли додаткові способи страхування, щоб малюки не падали зі сходів у багатоповерхових будинках і не обпікалися, хапаючись за першу-ліпшу річ.
Однак, щоб залучити дитину в усе це за допомогою мови, з нею дедалі частіше поводяться як із тілом, що становить небезпеку саме для себе. Цю перешкоду ще належить подолати в нашому нинішньому суспільстві. І, навпаки, не слід недооцінювати ризик, на який так чи так наражається маленька дитина. Тому що простір – це щось невіддільне від її матері; вона йому повністю довіряється, а отже, наражається на суцільну небезпеку. Це вимагає від матері неабиякої праці, щоб вказати дитині на все, до чого та не має торкатись – як дорослі, – і при цьому в неї має бути повне взаєморозуміння з дитиною; якщо дитина не відчує, що заборонене їй є забороненим і для матері, вона не втратить нагоди порушити заборони. Наприклад, коли мати забороняє дитині брати або пити