то побачимо, що всі вони походять від латинських слів com (спільно, разом) та panis (хліб), що означає «спільне споживання хліба».
«Спершу, коли я почав запалювати свічки, діти дуже дивувалися й казали: “Що це таке? У нас що – романтична вечеря? Чи, може, ви з мамою хочете повечеряти наодинці?” Знадобився певний час, щоб звикнути, а потім вони й самі почали запалювати свічки, коли обідали чи вечеряли. Та найголовніше, що тепер наші вечері тривають хвилин на двадцять довше, тому що… як би це сказати… свічки налаштовують дітей розповідати нам свої історії. Вони більше не ковтають їжу похапцем, а смакують вино і розповідають нам, як минув їхній день».
Обід і вечеря перестали бути лише часом споживання їжі. Це стало часом співпричетності.
Отже, спільне споживання їжі живить дещо більше, ніж просто наше фізичне тіло. Це живить нашу дружбу, посилює зв’язки, відчуття спільності – і ці чинники є життєво важливими для нашого щастя.
Подібні звичаї, пов’язані з їжею та вогнем, зокрема й за обіднім столом, можуть підвести до розуміння, що хороше життя спирається на зв’язок і мету. А також усвідомлення того, що наше багатство вимірюється не розмірами банківських рахунків, а силою взаємин, здоров’ям тих, кого ми любимо, і глибиною нашої вдячності. І того, що наше щастя випливає не з володіння новою машиною, а з усвідомлення себе частиною чогось більшого, частиною спільноти, у якій ми всі становимо єдність.
І під час роботи в нашому Інституті дослідження щастя, і за результатами Міжнародного огляду щастя ми побачили, що найщасливіші країни мають сильне почуття єдності, а в найщасливіших людей завжди є хтось, на кого вони можуть покластися у важкий час. Невипадково, що саме данці – не лише найщасливіший народ, а й ті люди, хто найчастіше зустрічається з друзями та родиною. І вони свято вірять у те, що друзі їх підхоплять, якщо вони падатимуть.
Щаслива порада:Їжте, як французи, – створіть власні ритуали їжі та вогню
Виділіть час на їжу. Поліпшіть свій обідній час, посидьте з друзями, родиною, колегами, повільно насолоджуйтесь їжею і компанією.
– Що на десерт?
– Без десерту. Одну каву американо, будь ласка.
Після лекцій у Парижі в мене випала вільна половина дня. Я вирішив пообідати в невеличкому ресторанчику неподалік Музею д’Орсе, між 5-м та 7-м округами.
– Ви відмовляєтеся від десерту й замовляєте каву американо в Парижі? Ви дуже смілива людина, – усміхаючись, відповів офіціант.
У Франції до їжі ставляться дуже серйозно. Це добре помітно в державних школах. Діти отримують обід із трьох страв, який складається із салату-закуски, основної страви (маринована телятина з грибами та броколі) і яблучного пирога на десерт. Ну і, звичайно, хліб і сир. Тканинні скатертини, справжні срібні прибори вказують на те, що ритуали, які супроводжують їжу, так само важливі, як і власне їжа. А далі треба сісти і спокійно, неквапливо поїсти. Французи їдять у компанії.