родина переїхала до Австралії. Згодом Шані стала вчителькою. Вона часто відвідувала різні країни та міста, намагаючись віднайти таку саму спільність із людьми, яку вона пам’ятала з Ґібсона.
Пізніше робота адміністратором у неблагополучних школах із проблемними дітьми далася взнаки, і Шані захворіла. Відчуваючи емоційне виснаження, вона впала в депресію. У той час, коли жінка була душевно знесилена, її партнер Тім захворів фізично. Він працював каменярем і скульптором, що негативно вплинуло на стан його суглобів: плечей, колін, зап’ястків.
Вони мешкали у Фремантлі, передмісті Перта в Західній Австралії, на Гальберт-стрит, у тихому глухому провулку з тридцятьма двома будинками. Такий провулок, як Гальберт-стрит, ви можете знайти в будь-якому містечку по всьому світу й не помітите значної відмінності. Це була ординарна вуличка, у звичайному районі, у пересічному місті. Але так тривало доти, доки Шані й Тім не провели «курс екологічної освіти» для своїх сусідів. Вони керувалися тією думкою, що саме громада – життєстійка, самодостатня й цілісна. Чи зможуть вони перетворити окремих мешканців своєї вулиці на громаду?
Отже, вони запитували: «Якою б ви хотіли бачити Гальберт-стрит? Якби ви могли щось зробити – не думаючи про гроші, не хвилюючись про ресурси, не переймаючись тим, хто чим займатиметься, – які зміни ви б хотіли бачити на нашій вулиці?»
Дорослі мріяли про садівництво й городництво, а також про щотижневе післяобіднє чаювання. Діти хотіли грати в крикет і ганяти у футбол посеред вулиці. Один десятирічний хлопчик сказав: «А мені б хотілося, щоб тут була рампа для скейтборда». І Шані подумала: «Отакої! Ну, це, мабуть, точно ніколи тут не з’явиться».
Насправді ж першою з’явилася саме рампа для скейтборда, завдяки одному із сусідів, який мав матеріали та навички її зробити. Поява рампи змінила вулицю: вона перетворилася з місця, де їздять машини, на ігровий майданчик.
На тій вулиці часто траплялися крадіжки, що особливо тривожило стареньку мешканку Анну, якій виповнилося вісімдесят чотири роки і яка жила на самоті наприкінці провулка. Шані розповідала: «Ми розробили так званий реєстр навичок Гальберт-стрит. Спочатку це був просто довідник контактів, але все пішло набагато далі: туди почали вносити дані про те, хто чим міг поділитися і хто чого потребував».
У реєстрі значились адреси, імена, електронні адреси, телефонні номери мешканців і, що важливіше, вміння та ресурси, які мали люди, і навпаки – вміння і ресурси, яких потребували люди. Один мешканець, наприклад, попросив людей, щоб йому допомогли їсти шовковицю, оскільки, зібравши гарний урожай, він сам не міг спожити таку кількість. Також виявилося, що нікому не доведеться купувати ручну тачку, оскільки її можна позичити в Брайана з 33-го будинку. А невеликий візок на коліщатах можна попросити у Філіпа з 29-го.
І, звичайно, Обі з 23-го будинку може наглянути за чиїмось котом.
Реєстр