така думка, що тепер слід підтягнутися, оскільки все те українство, яке раніше було, – це була оперетка, а тепер воно йде вглиб. Я особисто сповідую в цьому відношенні повну свободу. Нехай буде боротьба двох культур, це область, де насилля не потрібно». Цікаво, що нашому суспільству досі більш відомий образ саме «опереткового гетьмана», – завдяки популярності творів відвертого несимпатика України киянина Михайла Булгакова.
Якщо «економічно», то Скоропадський хотів бачити Україну, «вкриту лише одними дрібними, високопродуктивними, власними господарствами, які продають буряк цукровим заводам, які вже всі стали акціонерними, причому заводи повинні були мати і частину капіталу в дрібних акціях, щоб більш статечні і культурні хлібороби-власники могли їх придбати». У перспективі соціальною основою Гетьманату мав стати прошарок дрібних і середніх землевласників, які утворили б відроджений козацький стан, національно свідомий й економічно міцний.
Але початок осені 1918 р. засвідчив, що Скоропадський не встигав за подіями. У низці напрямів потрібно було поспішати, щоб досягти стабілізації режиму. Передусім – аграрна реформа, будівництво армії, заміна Кабінету Міністрів на більш дієвий. Складно однозначно сказати, чи було це зволікання наслідком хитань гетьмана, який був змушений реагувати на позиції, вплив і взаємини абсолютно протилежних за своїми орієнтирами політичних сил (українських соціалістів, хліборобів, проросійських кіл, німців, поміщиків, збунтованого селянства), або ж наслідком протидії німців і австрійців (зокрема, у військовому питанні). Утім завдяки останнім удалося навіть тимчасово отримати під український контроль кораблі Чорноморського флоту – щоправда, гетьманові це мало чим допомогло.
Криза стала явно відчутною на початку листопада, коли революції в Німеччині та Австро-Угорщині позбавили гетьмана реальної військової підтримки союзників; а країни Антанти, недооцінивши консервативний характер влади Скоропадського в умовах боротьби з більшовизмом, відмовилися вступити з ним у приязні стосунки, вважаючи його «німецькою маріонеткою». Така риторика з їхнього боку була спричинена ще й тим, що вони вже зробили ставку в Росії на Антона Денікіна, для якого ніякої України не могло бути. Уряд гетьмана був одиноким у конфлікті і з ворожим селянством, скривдженим поверненням поміщиків і хлібними реквізиціями німців, і з українськими лівими партіями, які спочатку утворили опозиційний Національний Союз, а потім і повстанську Директорію, і з російськими монархістами, які відчули підтримку загальноросійської справи з боку Антанти. Федеративна грамота, що проголошувала наприкінці правління гетьмана чергове приєднання до Росії на федеративних засадах, остаточно відштовхнула від нього свідомих українців, а значна частина патріотів помірних поглядів відчула себе обдуреною.
Кирило Галушко, координатор громадського просвітницького проекту «Likбез. Історичний фронт»