трохи спізнилася, поки діставалася сюди і шукала ординаторську. Не подумала, що доведеться чекати двадцять хвилин. Черговий медбрат не дивиться на мене. Він записує щось у великий чорний щоденник.
– Ви пропустили передачу чергування, – каже він.
Це чоловік із неохайною бородою, одягнений у джинси. Його одяг, без сумніву, можна назвати «штатським».
– Вибачте. У мене сьогодні перший день.
Він швидко зміряє мене поглядом, а потім знову опускає очі.
– Знайдіть Сью, – каже він. – Вона – ваш наставник.
Я стою, як укопана. Від хвилювання зводить шлунок. В ординаторській є картотека, на якій стоїть засохла клеома. Я зосереджую увагу на коричневих закручених шипах, розм’яклих від віку. На столі, на який спирається медбрат, безліч слідів від кави й напівпорожніх чашок, а ще на ньому лежить мотоциклетний шолом зі стікерами і маленькою щербиною. Пахне тунцем і тютюном. У кабінеті надто гаряче, велика батарея створює індустріальний шум. Стоїть постійний гуркіт.
Він знову дивиться на мене. Усміхається. Його усмішка швидко зникає. Він продовжує писати, дивлячись мені в очі.
– Сью, – каже він. – Знайдіть Сью. Вона – ваш наставник. У вас усе вийде.
Я хочу відповісти йому: «Мені лише сімнадцять років. А ще я знепритомніла під час інструктажів». Натомість я глибоко вдихаю і йду в головний корпус, повз кабінет медсестер – маленьке квадратне приміщення, відгороджене столами і тумбами, наче робоча зона на кухні; у глибині стоять замкнені шафи, мабуть, для ліків. Трохи далі кав’ярня, у якій сидить кілька людей, а за нею – курильня. На щастя, з того часу більшість психіатричних закладів суттєво покращила свої підходи, методи лікування та архітектуру. Але не всі. І не настільки, як хотілося б.
Але зараз 1994 рік. У курильні повно народу. Крізь дим, як у нічному джаз-клубі, я бачу кільканадцять чоловіків і жінок. Переді мною тягнуться коридори з палатами по обидва боки. Я й гадки не маю, де знайти Сью, а персонал неможливо відрізнити від пацієнтів.
Я придивляюся до всіх пацієнтів і працівників, які ходять коридорами. Зовсім не збагну, що потрібно робити. «Сью?» – запитую я в кожної жінки, хтозна, пацієнтки чи медсестри. Я йду коридором повз потьмянілі картини на стінах: Далі, Рембрандт, ван Гог. Сумні роздруківки в незасклених рамках, із загорнутими краями, як у старих підставок для чашок. Я проминаю читальню, у якій немає книг, але сидять дві жінки й дивляться перед собою. «Сью?» – питаю я, але не отримую жодної відповіді. Телевізор показує денну програму, яку ніхто не дивиться. Для мене це місце незрозуміле й неприємне. Я можу лише уявити собі, як це – бути замкненим тут у чотирьох стінах, коли в тебе проблеми з психікою.
Переді мною з’являється мініатюрна жінка з великою зв’язкою ключів. Вона вдягнена в джинси і футболку, на обличчі в неї широка усмішка.
– Ви шукаєте Сью? Мабуть, ви – нова студентка.
Я киваю й полегшено видихаю.
– Крісті, – відрекомендовуюся й простягаю