на кількість ключів і замкнених дверей, це відкрите відділення, тобто хворі можуть вийти з нього в будь-який час. Проте я знаю, що, згідно із Законом про психічне здоров’я, деяких пацієнтів можуть утримувати тут примусово до шести місяців. Моя подруга, яка працює медсестрою комунальної психіатрії, часто розповідає про ізолювання вразливих пацієнтів. «Якщо медсестра пройшла належну підготовку і є сертифікованим фахівцем із психіатрії, іноді їй доводиться видавати розпорядження про обмеження свободи й госпіталізацію пацієнта».
Етичність примусової госпіталізації в психіатричну лікарню часто не дає мені заснути. Закон про дієздатність і Закон про психічне здоров’я закріплюють за медсестрами право ухвалювати рішення від імені пацієнта. Сприйняття медсестер як «наглядачів» жахливе. Згідно з п’ятьма принципами Закону про психічне здоров’я, перед тим як ухвалити рішення, медсестра повинна подбати про те, щоб права і свободи пацієнта обмежувалися якомога менше. Але мені здається, що одноосібне позбавлення пацієнтів свободи – це надто відповідальне й небезпечне рішення, принаймні на початках. На щастя, кажу собі, я ще не скоро досягну такого рівня підготовки. Але є дивний дисбаланс у тому, що я можу звідси піти, а деякі з моїх пацієнтів надто хворі, щоб повернутися додому. Я відчуваю велику відповідальність за те, щоб зробити все правильно.
– Туалет для персоналу, – каже Сью. – Майстерня.
Я дивлюсь у той бік, у який вона показує, – дві молоді жінки і старший чоловік сидять за маленьким столом і займаються рукоділлям.
– Анорексики, – каже вона. – За ними потрібно пильнувати. Нещодавно ми проводили обшук в однієї з них.
Сью киває головою на одну із жінок.
– Вона сказала, що в неї немає ніякої контрабанди. А потім дала головній медсестрі п’ять лез, які були в неї сховані, і сказала: «Ви їх не помітили». Вона не збиралася себе різати, просто хотіла дошкулити медсестрі.
Обидві жінки привертають до себе увагу своїм виглядом: у них стирчать ребра, а кістки легкі, як пір’їнки. Я стискаю зуби, щоб не відкрити рота. Як жахливо для тих, хто страждає, бачити, що на них витріщаються, а тим паче медсестра! У мене є сусідка, яка, безсумнівно, хвора. Коли вона щоранку виходить на пробіжку, здається, що її кості ось-ось тріснуть. Я завжди вітаюся з нею і змушую себе відводити погляд, так само, як зараз, хоча це важко. Я запитую себе, чи вона – як і ці жінки – може померти. Анорексія залишається однією з головних причин смерті в психіатрії. І вона набуває поширення. Зараз також з’явилась орторексія – надмірне захоплення корисним харчуванням. Американська психіатрична асоціація поки що не внесла орторексію до списку харчових розладів DSM (Діагностичний і статистичний посібник із психічних розладів – книга, що містить усю інформацію про психічне здоров’я), але я майже переконана, що це питання часу. Очевидно, зараз, в епоху Інстаграму, соціальних медіа й недосяжної досконалості, такі харчові розлади з кожним роком поширюватимуться все більше.
«Усі ці дівчата цілеспрямовані, але їхні цілі надзвичайно вибіркові. Їх