немає чіткого розуміння їхньої причини. Деякі люди, які вдаються до них, вважають їх наративом, різновидом мови. Немає більшого прояву болю, ніж людина, яка їсть так мало, що може померти. Або так багато, що може померти. Ожиріння – це самоушкодження. Залежність – це самоушкодження. Ми завдаємо собі ушкоджень різними способами, щоб виразити такий емоційний біль.
У своїй книзі «Психіка на шкірі: історія самоушкоджень» Сара Чені, яка працює в Королівському коледжі медсестер, називає психіатричний наратив настільки ж структурованим, як і історичні, літературні або художні наративи самоушкоджень. Проте потрібно розрізняти самоушкодження і спроби самогубства.
– Фріда Кало скоїла самогубство в сорок сім років, – розповідає Дерек. – Усі казали, що в неї в легенях був тромб, але насправді вона померла від передозування.
Я вперше чую, як він говорить про самогубство. Сью сидить навпроти нього.
– Ти іноді думаєш про це? – запитує вона.
– Про самогубство? – він примружується. – Хіба про нього не всі думають?
Вона хитає головою.
– Гадаю, що ні.
На голові в Дерека шерстяна шапка, прикрашена спереду логотипом Nike.
– Коли курив багато наркотиків. Я був дурним.
– Але ж ти перестав, – зауважує вона.
– Якщо дуже зосередитися – навіть коли сниться, що можна змінити місце, у якому відбувається сон. Я заходжу в цей сон задки, а не передом.
Я гадки не маю, про що каже Дерек, але сиджу з ними певний час і просто слухаю. Вигляд у нього спокійний: тіло розслаблене, і йому легше усміхатись. У його очах немає гніву, і страху також. Але Сью супиться.
– Не думаю, що йому слід їхати додому, – каже вона мені згодом. – Його потрібно дообстежити. Психіатрія нагадує сліпця, який шукає вигаданого чорного кота в темній кімнаті. Здається, це написав Олівер Сакс. Або щось схоже. Інформація може бути небезпечною.
Мені зовсім не зрозуміло, про що йдеться Дерекові чи Сью. Або Оліверові Саксу. Але я відчуваю, що все це важливо.
Я знаходжу його першою. Дерек лежить на підлозі біля ліжка, і кров витікає з його руки гротескно красивою дугою. Вона червоніша, ніж можна собі уявити. Його очі розплющені, але шкіра землистого кольору.
Якийсь час – надто довго – я стою там, нездатна поворухнути ногами або закрити рот. Запах моря і старих шахів, звук його сміху замінилися нічим. На мить чи дві я опиняюся з Дереком не тут. У підвішеному стані.
Гейлі кричить за дверима. Маленькі ножиці лежать за фут від Дерека, біля його витягнутої руки. Потім я підбігаю до калюжі крові і до кнопки аварійного виклику. Усі викрикують одночасно, і палата заповнюється людьми, які краще за мене вміють діяти в таких ситуаціях. Вбігає лікар, потім іще один, і коли прибуває реанімаційна бригада з головної лікарні, я стою на колінах у калюжі червоної крові. Вона схожа на масло, неоднорідна. Хтось простягає мені рукавицю.
– Затисни рану! Тисни якомога дужче!
Рука