можна було гаяти ні секунди. Діставшись Юстон-Роуд18, я помчав щодуху. Годинник на вокзалі показував п’ять хвилин по сьомій. Купувати квиток не було часу – не кажучи вже про те, що я так і не вирішив, куди саме їду. Носильник повідомив мені номер платформи; вибігши на неї, я виявив, що потяг уже рушив. Двоє перонних контролерів перегородили мені шлях, але я ухилився від них і скочив на підніжку останнього вагона.
Три хвилини по тому, коли ми з гуркотом проносилися через північний тунель, мене вже допитував роздратований провідник. Він виписав мені квиток до Ньютон-Стюарта19 – першого-ліпшого міста, яке спало мені на думку,– і випровадив із купе першого класу, де я встиг улаштуватися, у вагон для курців третього класу, де моїми сусідами виявилися моряк і огрядна пані з малюком на руках. Провідник пішов, невдоволено буркочучи під ніс, а я витер піт з чола і, старанно напираючи на шотландську вимову, повідомив своїх супутників, що ловити потяги – ще та морока. Я вже увійшов у свою роль.
– Ну й нахабний тип цей провідник, а! – обурилася пані.– З такими тілько й можна по-нашому. Причепивсь до дитя, чом без квитка, а їй тілько в серпні рік. А ще забороняв, щоб цей жельтмен плювавсь!..
Моряк похмуро кивнув, і я почав нове життя в атмосфері непокори владі. А заразом нагадав собі, що за якийсь тиждень перед тим уважав цей світ нудним.
Глава 3
Начитаний трактирник
Подорож на північ проходила в чарівній обстановці. Стояла чудова травнева погода, біля кожної огорожі цвів глід, і я врешті-решт запитав себе: чому, ще будучи вільною людиною, я стирчав у Лондоні й жодного разу не насолодився цими воістину райськими заміськими красотами? Я не ризикнув показатися у вагоні-ресторані, але в Лідсі придбав кошик із усякою їжею і розділив частування з товстухою. Крім того, я купив ранкові газети з новинами про дебютантів майбутнього дербі і початок крикетного сезону, а також із дописом на кілька абзаців, який сповіщав про те, що балканський конфлікт остаточно вщухає і британська ескадра повертається в Кіль.
Покінчивши з газетами, я дістав чорний записник Скаддера і заходився його вивчати. Майже весь він був заповнений короткими записами, які в основному складалися з цифр. Лише де-не-де зустрічалися імена або географічні назви, написані друкованими літерами. Так, мені весь час потрапляли на очі слова «Хофгаард», «Люневіль», «Авокадо». Особливо часто траплялося слово «Павія».
Тепер я остаточно переконався в тому, що Скаддер нічого не робив без причини, і цифрові записи в книжці, швидше за все, являли собою якийсь шифр. Такі речі завжди мене цікавили – я встиг попрацювати з військовими шифрами, коли служив офіцером розвідки біля затоки Делагоа20 під час бурської війни. Я добре знаюся на шахових задачах і різноманітних головоломках і завжди вважав себе непоганим дешифрувальником. Текст у записнику нагадував шифр того типу, у якому кожній букві алфавіту відповідає певний набір цифр, але будь-яка кмітлива людина знайшла би ключ до такого шифру