що це Гримайло так сміється.
– Ну, – перепитав, коли гуркіт трохи стих, – чого регочеш?
– Ти, гур-гур-гур… обіцяєш… гур-гур-гур… не чіпати… гур-гур-гур… Пегаса?
– А це ще хто?
– Кінь… гур-гур-гур… так зветься… Кінь Перуна.
– Невже він такий страшний?
– Страшний? – одразу ж споважнів Гримайло. – Не відаю. Я сам його ніколи не бачив. Лиш знаю, що це – Смерть! Ніхто, окрім Бога Війни, не може й наблизитися до нього!
– Як же тоді його годують? Чистять? Невже Перун сам свого коня доглядає?
– Не відаю… – Гримайло здвигнув плечима. – Але щиро тобі раджу, людино, якщо життя любиш, забудь про ці двері.
Якийсь час парубок вирішував: має він право чи ні зазирнути й у ті, потаємні, двері. Що двері потаємні, сумніву не виникало. Чого б вони були прикриті гобеленом, як не від сторонніх очей? Потім кивнув і відійшов геть, подумки пообіцявши собі ще повернутись, коли довідається про все тут трохи більше.
II
РОЗДІЛ
Карпати. Замок Морени
Два роки пізніше
Під скляною ретортою завбільшки з добре відро весело тріщав жаркий вогонь. Тихо жебоніла льодяна вода у прозорих кришталевих трубах. Кипіло, бурлило золотисте вариво, й іскристі, чисті як сльоза краплини поволі збиралися в іншій, дещо меншій колбі.
Гримайло нетерпеляче тупцяв поруч Захара, весь час потрапляючи йому під руку. Нарешті той не витримав і гримнув на добровільного помічника.
– Або забирайся геть, або стій на місці! Он, краще, вогонь пильнуй, щоб не пригасав.
– Та я що? Я пильную… – вибачливо прогув той. – А довго ще?
Минуло більше двох літ з того дня, як Захар Беркут потрапив у науку до Морени. Багато що змінилося відтоді. Метикуватий сільський парубок освоїв грамоту, арифметику. Маючи до своїх послуг величезну бібліотеку замку, а вчителем – богиню, Захар за такий короткий час вникнув і в ази алхімії. Це й намагався сьогодні використати для себе. Поки Морени не було в замку.
Дні йшли за днями, а Захар так і не полишив надії побачити коня Перуна. Знав, що небезпечно, але та небезпека лиш розпалювала його цікавість. Морена вперто не хотіла про нього розповідати, а коли Захар вже аж надто набридав, відказувала, що він прийшов учитися, як людей од смерті рятувати, а не вбивати. Воно то так, але хіба ж зашкодить бодай уздріти ту смерть?
Але як то вчинити, коли Морена не дозволить нізащо, а без неї Гримайло пильнує кожного його кроку?
На користь наука пішла, і Захар таки вигадав спосіб, як позбутися невсипного сторожа.
Краплини дедалі повільніше скочувалися у приймальну колбу, що вже більш як наполовину була заповнена абсолютно безбарвною рідиною.
– Певно, досить, – мовив наче до самого себе Захар і задоволено відмітив, як радісно заблищали очі чудиська. – Будемо знімати пробу.
Він неквапом погасив вогонь. Вивільнив із затискача шийку колби. Зняв холодильник. Подачу води тим часом перекрив Гримайло. Обережно понюхав. Запах був ледь уловимий…
– Начебто, усе гаразд…
Сколихнув