запитально мотнув головою.
– Почни спочатку. Але накажи спершу піднести щось для зрошення уст. Байка, здається, буде трішки довга?
Морена плеснула в долоні, й у дверях кабінету одразу ж з’явилася чарівна повітруля, наче зіткана з сонячного проміння.
– Слухаю, моя пані, – вклонилася ґречно.
– Ну, кажи, що бажаєш? – звернулася до Велеса Морена. Той глянув захоплено на прислужницю і гмикнув значуще:
– Про це пізніше, ближче до ночі. А поки що зупинимося на великому келихові рейнського і кількох добре просмажених баранячих відбивних котлетах до нього.
Повітруля вклонилася й перевела погляд на богиню.
– А вам, пані?
– Мені? – Морена навіть розгубилася на мить, так далеко були її думки од того всього. – Що ж, можна і мені… ковток токайського і… персик.
Повітруля ще раз вклонилася й вифуркнула з кімнати. Велес підійшов до стола й обережно закрив Книгу.
– Не люблю, коли вона розкрита, – пояснив. – Весь час таке враження, що за мною хтось спостерігає. Значно могутніший. Той, хто може в будь-яку мить припинити наше існування. І зробити Йому це буде значно легше, ніж мені розчавити на вікні муху. Або – задути життя людини… А ще краще, вийдімо з цієї кімнати, га?
– Дурниці, – здвигнула плечима богиня. – Книга – всього лиш давнє магічне знаряддя. А той, хто створив її, давно канув у Забуття. Люди нічого не пам’ятають про це… І отже, сили у Нього просто не може бути.
– Згоден. І все ж, Книга нервує мене. Особливо, коли доводиться бачити, якою ти стаєш після чергового спілкування з нею.
– Бажання гостя – закон для господині, – усміхнулася Морена, даючи зрозуміти, що ця тема не така важлива. – Куди волієш? Може, на балкон вийдемо? Весняні Карпати досить мило виглядають згори.
– Можна і на балкон.
Скельний виступ, зміцнений руками гірських гномів і чарами Морени, ніби ширяв над проваллям, даруючи відчуття польоту кожному, хто ступав на його, з вигляду, нетривку поверхню. А краєвид відкривався звідси і справді чудовий. Хоч надворі давно буяв квітень, північні схили Горган були ще вкриті снігами. У скісних променях весняного сонця вони виблискували, вигравали всіма барвами веселки. Затьмарюючи світило своїм сяйвом, яскравими, сліпучими переливами, немов обсипані найкращими самоцвітами.
Поки Велес милувався дійсно чарівною панорамою, прислужниці уже накрили столик і розставили фотелі.
– Мило, – зітхнув Чорнобог і опустився у своє крісло.
– Так, – досить байдуже погодилася Морена, надкусивши оксамитову шкірку соковитого плода.
Велес здивовано глянув на неї, ковтнув вина й аж тоді пробурмотів:
– Істинно – ніхто не цінує того, чим володіє… Треба б тобі погостювати в мене, під землею, з десяток літ. Може, тоді цей вигляд гір буде трохи милішим.
Морена натягнула уста в робленій посмішці, показуючи, що оцінила гумор, але не бажає підтримувати цю тему. Велес кивнув і знову ковтнув вина.
– Гарне, – похвалив, беручи з золотої таці просмажену на камінь баранячу відбивну.
– Погане