– Але як даси ще шмат паляниці, то нехай: розтлумачу що до чого.
– Дам.
При цьому Захар видобув з торби найменшу паляницю й кусень бринзи.
– Оця вам, а більшу собі залишу. Йти ще далеченько, але переб’юся якось.
– Далеко, близько… Кому те відомо? – пробурмотів собі під ніс лісовик, а вголос насмішкувато мовив: – Чи доводилося тобі бачити колись, як птахи літають?
Захар лиш кивнув не ображаючись. Старі люди полюбляють собі часом покепкувати з молодих.
– Ну, то й ти так роби. Візьмеш по пір’їні в руки і махай, наче крильми. А розтулиш пальці – знову на людину обернешся. Збагнув?
Парубок аж загикуватися став.
– То я лі-лі-та-татиму? Справді?
– Та літай, що з тобою вдієш…
– Але ж пір’їна лише одна? Як же ж?
– Запасися терпінням. На все свій час.
– А здоров’я…
– Я ж кажу, а ти не чуєш, – тупнув ногою той. – Взяв би гроші, то й мороки б не було. А так – одні лише запитання… Ну, все – набрид! Сказано тобі: йди? От і чимчикуй… Зі своєї стежини однаково не звернеш, а що судилося – знайдеш і впізнаєш.
При цім слові лісовик ступнув у пень, наче у воду, і зник разом з ним. А слідом щезли і береза з діжкою. Непроглядні лісові хащі розступилися, і перед Захаром відкрилася простора галявина. І видно з неї було стрімкі схили і гострі вершини похмурих Горган.
Усе ще розмірковуючи над дивною пригодою, Захар вибрався на галявину і завмер. Просто на нього, повільно краючи могутніми крилами повітря, летів великий беркут. У пазурах тримав здобич.
В одну мить парубок вправно наклав на лук гостру, опірену сірим гусячим пером стрілу і вимірив…
Малі птахи падають каменем, але то малі. Беркут лиш розпластав крила на середині змаху і повільно спустився на схил, неподалік від Захара. Так і не випустивши з пазурів сарнятко.
– О-го-го! – вигукнув радісно парубок і стрімголов кинувся до своєї здобичі. – Гей-гей!
Утіха його була зрозумілою, бо не кожен мисливець міг похвалитися намистом з орлиних кігтів. Могутній птах літав високо, а нападав блискавично. Окрім того, улюбленою здобиччю беркутів були такі кумедні ягнята…
Орел був ще живий, але вже конав. Стріла прохромила йому наскрізь груди і стриміла зі спини, ближче до середини тулуба.
Захар нахилився над птахом і спробував вивільнити з його пазурів ще теплу тушку. Та криві кігті сиділи міцно і глибоко.
– Ач, як учепився, – розсердився парубок і шарпонув сильніше.
Ця шамотанина, певно, роздмухала в птахові вже посірілі жаринки життя, бо на юнака глянуло сповнене болю та докору око. І погляд був майже людський, – Захар аж сахнувся й зніяковіло промовив:
– Тобі, значить, можна… А тебе – зась? Вибачай… Носив вовк овець, понесли і вовка.
Але беркут не хотів примиритися зі своєю лихою долею. Він стрепенувся, спробував змахнути вже безсилими крильми, заклекотів, скоріше жалібно, ніж грізно, і здох. Аж тепер випустивши з пазурів здобич.
І