лише дванадцять, покійний батько врятував його від рисі. Зарубав хижачку барткою просто на синових плечах. При згадці про той випадок парубок мимохіть торкнувся долонею кількох горбочків, що залишилися на потилиці від зубів звіра. Врятувала його тоді лише батькова вправність і щаслива зоря, під якою мав народитися. Але зараз перед Захаром лежала не звірина, а людина. Яку він убив! Рана ж бо виразно вказувала, що стріла прохромила серце.
– Пити… – ледь чутно прошелестіло поруч.
Виявилося, що за той час, поки Захар намагався втамувати в собі нудоту, яка підкочувалася до горла, жінка перевернулася навзнак і тепер очікувально дивилася на парубка. Стрівшись із нею очима, він знову відчув у погляді біль, докір і ще щось, схоже на… насмішку.
– Пити… – жінка повторила своє прохання виразніше, і парубок поквапився піднести до її перешерхлих уст шийку баклаги. Водночас намагався не бачити древка стріли, що все ще стриміла з лівої півкулі грудей, похитуючись у такт подихові.
Жінка напилася й важко перекотилася на правий бік.
– Вийми, – попрохала тихо. Видно було, що всі слова і рухи даються їй з великими труднощами, і вона от-от зімліє.
Тремтячою рукою Захар обламав наконечник і спинився. Він міг би заприсягтися, що стріла перейшла крізь серце. То як її витягати? А про таку дрібницю, як те, що ця жінка ще донедавна була орлицею, намагався й не згадувати.
– Тягни, – прошепотіла знову. Але цього разу бриніла в її голосі така владність, що не підкоритися наказові було неможливо.
Юнак й незчувся, як узявся обіруч за древко, заплющив очі й сіпнув на себе.
Стріла вийшла напрочуд легко. Так, наче не в людському тілі стриміла, а в піску. Від надмірного зусилля він аж заточився й ледве втримався на ногах.
– О-о-ох, – почувся ще тихий стогін. І все. Цілковита тиша… Навіть віддиху не чутно.
Захар ще якусь мить постояв непорушно, не сміючи звести очі, бо наперед знав, що побачить бездиханне тіло, залите кров’ю, і тугу шкарлатну цівку, що чимраз слабше б’є з рани. Але таки примусив себе поволі підвести голову і зі здивуванням побачив, що, хоч жінка й лежить непорушно і майже не дихає, – не лише тіло її чисте від крові, але й од рани навіть знаку не залишилося. Злегка засмагла шкіра пружно напиналася однаковісінько на обох грудях і ніде жодною цяточкою, жодною подряпинкою не відрізняла одну від другої.
Лісовики, відьми, перекидні, русалки та мавки… Легенди та казки…
Звісно, Захар, якого мати не раз залишала малим удома під пильним наглядом домовика Кузьми, не міг сумніватися в існуванні старшого народу. Але ж їх уже залишилося так мало, що люди потроху стали забувати про них. А йому поталанило зустрітися відразу з двома! І то протягом кількох годин. Певно, цього було б досить для нервів і досвідченішого чоловіка. Що перед ним перекидень, Захар не сумнівався. Хто ж іще, на милість Божу, зміг би вижити зі стрілою в серці? І несподівано відчув полегшення. Був же певен, що вбив людину! А виявилося – і не людину, і не вбив…
Тим часом одужання