її обличчя змінилося – таке з нею іноді траплялося, і Мері раптом стала глибоко серйозною. Я відчув, як здригнулася її рука.
– Усе це якось надміру добре. Ми надто любимо це місце,– прошепотіла вона.– Але так не може тривати довго. Іноді мені стає моторошно…
– Нісенітниця! – розсміявся я.– Що може статися? І взагалі: не розумію, як можна боятися щастя?
Зрозуміло, я знав, що насправді Мері нічого не боїться.
Вона засміялася у відповідь:
– І все одно: у мене те, що греки називали «ейдос». Ти, старий дикуне, звичайно, й гадки не маєш, що це означає. А це ось що: ти відчуваєш, що йти по життю треба смиренно й обережно, майже навшпиньки, аби тільки не прогнівити богинь долі. Хотіла б я знати, як це робиться.
Спроби йти навшпиньки закінчилися тим, що на останній сходинці Мері спотикнулася, і наш статечний рух сходами закінчився невеликим, але зовсім не урочистим вовтузінням. Ми ледь не збили з ніг доктора Ґрінслейда.
Педдок – нині він служив у нас дворецьким – саме допомагав доктору позбутися пальто, і за виразом обличчя поважного медика я зрозумів, що на сьогодні його робота закінчена, і він має намір пообідати разом із нами.
Мабуть, варто сказати кілька слів про Тома Ґрінслейда – з усіх тутешніх знайомих з ним я зійшовся особливо близько. Високий і худорлявий, злегка зсутулений, він був рудоволосий, а очі його мали той зеленувато-блакитний колір, який нерідко супроводжує волосся подібного відтінку. Судячи з кольору обличчя і випнутих вилиць, ви могли б вирішити, що він шотландець, але насправді Ґрінслейд народився в Девонширі, тобто на південному заході Англії. Утім, він стільки подорожував світом, відвідав таку безліч екзотичних місць, що майже забув про край, де минуло його дитинство.
Мене теж чимало хитало по світу, але порівняно з Ґрінслейдом це майже ніщо. Почав він із посади суднового лікаря на китобійному судні. Потім брав участь у війні з бурами, після чого став суддею в Південно-Африканській республіці, у містечку Ліденбург. Незабаром це заняття йому набридло, і він повіявся до Уганди, де досконало вивчив тропічні хвороби, водночас мало не відправив себе до праотців, експериментуючи зі щепленнями. Потім його закинуло до Південної Америки, де наш док набув у Вальпараїсо нічогеньку таку собі практику, але незабаром чкурнув до Малайських Штатів3, де непогано заробив на каучуковій лихоманці. Після цього він протягом трьох років подорожував Центральною Азією: досліджував Північну Монголію з якимось хлопцем на прізвище Дакетт і полював на нові види квіткових рослин у Китайському Тибеті, оскільки був пристрасним ботаніком-аматором.
Додому Ґрінслейд повернувся влітку 1914 року, плануючи зайнятися деякими дослідженнями в лабораторії, але почалася війна, і він вирушив до Франції як офіцер медичної служби в складі добровольчого батальйону. Зрозуміло, він не уникнув поранення, провів деякий час у шпиталях, після чого поїхав до Месопотамії, де і перебував до Різдва 1918 року, займаючись