торішній траві під завісою соснового гаю вже пробилися перші нарциси. Старий Джордж Веддон прибивав дротяну сітку для захисту від кроликів, насвистуючи крізь останні два зуби, і все навколо, здавалося, наповнене радістю й весняним очікуванням. Та ось біда: я раптом перестав відчувати, що цей світ належить мені. Я немов дивився на чарівну картинку звідкись збоку. Щось увійшло ззовні та порушило вже таку звичну гармонію; і я не втомлювався проклинати Булліванта з його посланням.
Повернувшись до будинку, я з подивом виявив на під’їзній алеї перед фасадом здоровенний чорний «Роллс-Ройс». Педдок зустрів мене в холі і простягнув картку, на якій я прочитав відтиснене в’яззю: «Містер Джуліус Віктор».
Зрозуміло, це ім’я було мені знайоме. Джуліус Віктор – один із найбагатших людей у світі, американський банкір, під час війни керував фінансовими справами Британії. У газетах писали, що нещодавно він прибув до Європи на якусь міжнародну конференцію. До того ж я згадав, як Бленкірон, відверто недолюблюючи єврейський народ, якось при нагоді назвав його «найнеєврейським євреєм із часів апостола Павла».
У бібліотеці на мене чекав гінкий джентльмен – стоячи біля вікна, він неуважно оглядав наші околиці. Тільки-но я увійшов, він озирнувся, і я побачив худорляве обличчя, обрамлене ретельно підстриженою сивою борідкою, і найтривожніші очі з усіх, в які мені коли-небудь доводилося зазирнути. Гість мав винятково охайний і навіть підкреслено елегантний вигляд: костюм на ньому сидів просто дивовижно, чорна краватка зі шпилькою, прикрашеною великою рожевою перлиною, блакитна крохмальна сорочка, блискучі черевики. Але в його погляді було стільки божевілля, що він здавався якимось… скуйовдженим.
– Генерале! – вимовив він, рвучко зробивши крок мені назустріч.
Ми потисли один одному руки, і я жестом запропонував йому сісти.
– З вашого дозволу, без чинів,– сказав я.– Ви вже поснідали?
Він похитав головою.
– Випив чашку кави дорогою. Я ніколи не їм уранці.
– Звідки ви прибули, сер? – запитав я.
– З Лондону.
Від Лондона до нас сімдесят шість миль. Раненько ж йому довелося виїхати! Я глянув на містера Віктора з цікавістю, а він одразу ж підхопився і почав нервово крокувати кімнатою.
– Сере Річард! – нарешті вимовив він тихим приємним голосом, який напевно викликав довіру до себе будь-кого, до кого містер Віктор звертався.– Ви солдат і чимало побачили на своєму віку, тому вибачте мене за прямоту. Моя справа надто термінова, щоб гаяти час на порожні формальності. Від спільних друзів я знаю про вас як про людину виключно талановиту і сміливу. Мені також розповіли, попередивши про нерозголошення, про деякі ваші досягнення… І ось я тут – аби благати вас про допомогу в найвідчайдушнішій ситуації!
Я простягнув йому коробку із сигарами. Він вибрав одну й акуратно закурив.
– Ви напевно чули про мене,– продовжував він.– Я надзвичайно заможна людина, завдяки багатству я маю чималий вплив, тому користуюся довірою в урядових колах. Я