тебе і твоєї унікальної здатності знаходити істину там, де безсила звичайна слідча логіка, нам не обійтися. Півсотні моїх колег працюють удень і вночі, і єдине, чого нам, на щастя, вдалося уникнути – це витоків у газети. Тому в нас не плутаються під ногами всілякі доморощені детективи. Але результату поки немає. Ти берешся допомогти?
– Ні. Але навіть якби і погодився, усе одно не бачу жодної можливості довести, що ці три викрадення пов’язані між собою, або що хоч одне з них скоєно злочинним синдикатом, що, як ти стверджуєш, у вас «під ковпаком». Поки я почув лише версії, причому вельми хиткі. І де ж твій прямий доказ, скажи, будь ласка?
Магіллврі злегка зніяковів.
– Здається, я почав не з того кінця…– пробурмотів він.– Спочатку слід було б показати, наскільки небезпечним є наш супротивник, тоді тобі було б легше оцінити інше. Я сказав, що у мене є доказ, і він дійсно існує. Мені, принаймні, він здається вагомим.
– Кажи!
– Це, як не дивно, лише вірш. Минулої середи, через два дні після зникнення Девіда Воркліффа, містер Джуліус Віктор, герцог Елстер і сер Артур Воркліфф з ранковою поштою отримали листи одного і того ж змісту. У них був вірш, надрукований на друкарській машинці на тонкому рисовому папері. Адреси на конвертах також були надруковані, а не написані від руки. Судячи з поштового штемпеля, усі три листи були відправлені напередодні із західної частини центрального району Лондона.
Він простягнув мені листок, і ось що я прочитав:
Шукай там, де під сонцем полуденним
Насилу збирають злаків урожай мізерний;
Де сіяч розкидає зерна
У борозни полів Едему;
Де під деревом священним
Пряде провидиця незряча.
Я не зміг стримати сміх – до того безглуздим усе це мені здалося. Шість рядків якогось дилетантського віршика! Чудовий доказ – але не того, що мав на увазі Магіллврі, а повної абсурдності справи, якою мені пропонували зайнятися.
Однак, кинувши погляд на його обличчя, я схаменувся. Ледь помітний рум’янець на щоках мого приятеля свідчив про легке роздратування, але в іншому він мав зібраний і вбивчо серйозний вигляд. Треба визнати, що Магіллврі не був ані безпідставним фантазером, ані простаком, і це варто було враховувати.
– Це, можливо, доводить, що всі три викрадення пов’язані, тут я з тобою згоден,– кивнув я.– Але де докази того, що їх здійснив той самий злочинний синдикат, про який ти вже цілу годину говориш?
Магіллврі підвівся і почав нервово крокувати кімнатою.
– По суті, це не доказ, а більш-менш обґрунтоване припущення. Тобі, Діку, не гірше за мене відомо, що висновок може бути отриманий навіть тоді, коли його неможливо підтвердити суворим ланцюжком фактів і причинно-наслідкових зв’язків. Я ґрунтуюся на безлічі дрібних зачіпок, натяків та асоціацій, але готовий битися об заклад, що ти повністю зі мною погодишся, якщо у всьому розберешся неупереджено. Головне ось у чому: під час полювання на велику дичину ми теж отримали кілька