жах – і перш за все тому, що описані моїм другом події нагадували тяжкий сон. Я гостро відчував власне безсилля, і це мене гнітило. Нарешті я вирішив, що допомогти нічим не зможу. А потім відчув раптове полегшення: тепер я міг чесно мотивувати свою відмову не лише небажанням розпрощатися з душевним спокоєм, а ще й тим, що непридатний для такої роботи. У мене відлягло від серця.
– Отже,– нарешті подав голос Магіллврі,– ти допоможеш нам?
– Ця шарада з недільного розважального додатка до «Таймс», яку ти мені показав, не має жодного значення. Ця загадка з тих, які не передбачають розгадки. Гадаю, ти збираєшся шукати заручників, використовуючи зібрані вами відомості про синдикати й особисті дані його ватажків.
Магіллврі кивнув.
– Але послухай,– продовжував я.– У тебе над цією справою працюють півсотні найсвітліших умів Британії. І вони з’ясували достатньо, щоб накинути зашморг на шию супротивника і затягнути його тоді, коли ти цього забажаєш. Вони навчені такої роботи, я – ні. Який у біса сенс вплутувати сюди такого дилетанта, як я? Яка тобі від цього користь? Та будь-який із цих п’ятдесяти детективів дасть мені фору в половину дистанції. Я не експерт, не світило в якійсь області – я нудний, рахманний і терплячий хлопець. А ця робота, як ти сам визнаєш, має бути виконана щонайшвидше. Якщо ти трохи поміркуєш, то переконаєшся, що моя участь у цій справі абсолютно зайва.
– Раніше ти досягав успіху за набагато гірших умов.
– Мені неабияк щастило. І нагадаю ще раз: тоді була війна, мій мозок був напружений і працював на повну силу. До того ж, на той час я безпосередньо займався справою, а зараз ти пропонуєш мені роль кабінетного аналітика. Ти ж знаєш, що така робота не для мене. І справа не в тому, що я не хочу допомогти, а в тому, що від мене не буде жодної користі.
– Я бачу все це інакше. Справа настільки серйозна, що я просто зобов’язаний використовувати все, що тільки можливо. Принаймні, спробувати використовувати. Отже, ти в справі?
– Ні. На жаль, нічим не зможу допомогти.
– Тому що не хочеш.
– Тому що в мене інший склад розуму.
Він скоса подивився на годинник і підвівся.
– Що ж, тепер ти знаєш, що мені потрібно. Я відмовляюся прийняти твою відповідь як остаточну. Подумай про все, що я тобі повідомив, і за день-два повідом про своє рішення.
Але я і секунди не вагався, оскільки знав, що вчиняю абсолютно правильно.
– Тільки не сподівайся, що я передумаю,– сказав я, проводжаючи його до автівки.– Справді, старий, якби я хоч чимось міг допомогти, я б приєднався до вас негайно. Але для справи напевно буде краще, якщо цього разу ти обійдешся без мене.
Розлучившись із Магіллврі, я в доброму гуморі вирушив прогулятися. Улагодивши питання з яйцями фазанів, я рушив до річки, щоб перевірити донні вудки. Погідливий день непомітно перейшов у тихий вечір, зорі розцяцькували небо, і я тихо подякував їм за те, що уникнув неприємної роботи, і тепер із чистим сумлінням знову можу насолоджуватися мирним життям. Я