і взявся освоювати крижані простори Нордмара, завзято воюючи на боці орків. Під знаменами бога Аданоса він намагався винищити дотла лісовий народ Міртани. Ця війна його заспокоювала.
Добре, що системник потужний і підтримує цю гру, та й монітор рідкокристалічний, з високою розділовою здатністю.
Але сьогодні все було марним. Навіть улюблена гра.
Сьогодні він почав підозрювати одну важливу річ: той нічний жах йому не примарився. Він був насправді…
Увів у пошуковик знайому до болю адресу. Той одразу видав онлайн-карту з місцем призначення.
Курорт Славське відомий на всю Україну. Максим волів би викреслити його з мапи світу назавжди, волів би ніколи не знати про його існування. Минуло триста шістдесят п’ять днів, а він все ніяк не може позбутися відчуття, що та історія ще не завершилася…
Дурня. Пити треба менше.
Швидко позакривав усі зайві вікна і ще раз перечитав надісланий йому у п’ятницю лист.
«Ваше резюме перебуває на розгляді у дирекції. Просимо підійти у понеділок о 10.00 на співбесіду.
З повагою, Костянтин Богданович Дудай, старший юрист МПП фірми «Конвалія».
Отак-от.
Максим відчув, як загупало серце. Ненадовго, на кілька секунд. Це в нього з минулорічного «відпочинку» залишилося. Постнаркотичний ефект. Посилене серцебиття виникало на рівному місці і зникало так само. От як зараз, хоча він анітрохи не хвилювався: чого там хвилюватись – звичайна співбесіда. П’ятий курс, як-не-як. Рано чи пізно доведеться через це проходити.
Вітьок давно сватав його на свою колишню фірму, хоча чому сам звідти звільнився – до пуття не пояснював.
Максим трохи поґуґлив інформацію про «Конвалію». Шістнадцять років на ринку, у четвірці основних гуртових постачальників медикаментів Західного регіону, власник – Олександр Вадимович Кондур, львів’янин, одружений, дві доньки.
Допив пиво, подумуючи про наступну бляшанку, мигцем глянув на годинник на моніторі і… завмер.
23:32.
Химерний час. Ще можна йти на гульки, але вже бажано спати.
Рік тому це поєднання годин і хвилин стало вихідною точкою його неповернення до звичного життя…
Знову загупало серце. Пива більше не хотілося. Хотілося чогось міцнішого, високоградусного…
Вихідні добігали кінця, а він нічого не встигав.
Треба було підготувати на завтра костюм, сорочку, краватку і вступну промову. Раніше йому в цьому допомагала мама. «Знайди собі когось», – радив тепер тато, а він заховався у гаражі і поринув у розкопки по всьому віртуальному материку, наче від того, чи знайде він артефакти бога Аданоса, залежить його майбутнє…
А насправді майбутнє залежало від завтрашньої співбесіди у «Конвалії». І те, що сталося рік тому, там ніякого значення не матиме. Може, хлопці й праві, треба жити далі…
Знайди собі когось…
І може, батько теж правий? Знайти когось, хто буде тобі прасувати сорочки, пов’язувати краватки і не заважатиме пити з хлопцями пиво у гаражі… Щоб усе було, як у людей.
Але нудне