Вадимович Кондур, директор фармацевтичної фірми «Конвалія», обернувся до дверей. Дубові, різьблені, з позолоченою ручкою, вони різко розчахнулися під його напором.
З таким же напором він знищував своїх ворогів. Одних купував, інших розоряв, у третіх відбивав охоту навіть думати у свій бік.
Хто ж тоді посмів так жорстоко вдарити? Двічі. Кого він зі своєю хваленою інтуїцією, що дозволяла бачити людей наскрізь, ще коли вони стояли там, перед брамою, не помітив? Не відчув?
Рівень глюкози у його крові невблаганно ріс. Але він на це більше не зважав.
Розділ перший
Якби я вела щоденник, то ніч з неділі на понеділок дев’ятого червня 2008 року я б назвала переломною.
1
Олеся озирнулася. Орк біг позаду, і світло його ліхтарика стрибало довкола, як сліпучий меч у руках Гаррі Поттера. Вона не вмикала світла, тому постійно спотикалася, перечіплялася і падала, але одразу вставала, гнана не лише отим світлом, що з кожною хвилиною ставало все ближче, а й протяжним хрипким криком за спиною: «Сті-і-ій! Не втечеш!»
Жорстокими виявилися до неї Карпати.
Дерева враз розступилися, і вона опинилася перед залізничним насипом. Високі яскраві ліхтарі ланцюгом йшли вздовж колій, роблячи її, утікачку, відкритою мішенню на долоні в Бога.
Орк наближався. Їй здалося, що вона чує його дихання і кроки, але якась частина її свідомості знала, що вона бігає краще за нього, і тільки ця частина свідомості не дозволила їй здатися.
Вона роззирнулася на два боки. Колія у напрямку Львова завертала за гору, а у напрямку Ужгорода – тягнулася прямою стрілою. Холодні зірки дивилися на правічні гори, як на рівних.
Вона щодуху побігла вздовж насипу в бік свого міста, хоча зараз до нього було так само далеко, як до зірок.
Станція відкрилася її очам сліпучою плямою на чорній тканині гір.
Потяг стояв просто перед нею. Вона озирнулася. Орк був позаду на відстані витягнутої руки, але вона чомусь не могла роздивитися його обличчя, воно мерехтіло, мов світло далеких зірок.
Ноги наче приросли до землі, і їх довелося видирати з коренем.
Раптом у темному вагоні попереду щось блиснуло. Вона придивилася – і завмерла: ще одна чорна фігура стояла в проході дверей, підносячи у руці шампур.
Виявляється, їх, орків, двоє.
Останнім ривком вона добігла до потяга і пролізла під ним на інший бік. Пролізла б, якби в останню мить потяг не рушив…
…Червневе сонце заливало кімнату. Проміння, проходячи крізь тюль, яку колихав вітер, мерехтіло, засліплюючи її своїм пульсуючим світлом. Голова гула, тіло не слухалося, ватяним мішком валяючись на ліжку.
Млявість текла венами, повертаючи у серце не кров, а розріджену байдужість.
Олеся заплющила очі, але мерехтливе сонце пробивалося навіть крізь повіки.
Жахи повернулися.
2
Олександр подивився на присутніх і вкотре похвалив себе, що правильно зробив, в останню мить скинувши піджак і краватку