виляючи хвостом. Маленький, щуплявий, з густою чорною шевелюрою і широкими бровами, що зросталися на переніссі.
– Дякую, Антоне, але допомоги мені не потрібно. Час працювати. Сезон закінчився, тому працювати доведеться вдвічі більше. Восени, дасть Бог, грип надійде, продажі зростуть, боржники заплатять, але до осені треба ще дожити, і якщо ви… – Олександр встав і сперся руками на стіл, бо раптом стало важко дихати, – якщо ви проґавите цей час, бо будете зайняті дурницями типу чиїхось передсмертних записок, – не чекайте потім поблажок. Я обіцяю вам тоді такий розбір польотів, що «холодильник» для вас виявиться раєм. Усім хорошого дня.
Любив такі різкі повороти, спантеличував цим співрозмовників, що давало йому час для маневрів і можливість виявити їхні приховані наміри, якщо ті мали місце. Але люди розійшлися на диво прудко, не залишивши йому поживи для роздумів. Ніхто нічого не додав до свого звичного образу, всі неначе змовились, реагуючи на його провокації, як завше.
Неначе змовилися…
Олександр прочинив найближче до себе вікно, постояв так, спостерігаючи за життям унизу, і повернувся до свого місця. Там лежав його записник. Зі списком усіх, хто сьогодні був запрошений на нараду. Усіх підозрюваних.
З кого почнемо?
Розгорнув записник і ручкою із золотим пером вивів, охайно і стримано, підкресливши наостанок: Підозрюваний № 1. Трохи подумав і написав: Антон Нечипорук, завідувач відділу гуртового продажу фірми «Конвалія». Не знав, чому саме це ім’я зринуло найпершим. Але давно вже не ставив зайвих питань своїй інтуїції.
Витер чоло від поту і закрив записник. Самому важко. Організм здає. Потрібен помічник. Негайно.
Але проблема полягала в тому, що він нікому не довіряв.
3
Фармацевтична фірма «Конвалія» виглядала доволі поважно серед навколишніх одноповерхівок, стоянок і магазинчиків.
У цій частині вулиці Зеленої – Максим покрутив головою – значнішої будівлі не було, тому помилитися він не міг. Перейшовши дорогу в недозволеному місці, він зупинився перед брамою.
Будьмо знайомі…
Оточував фірму широкий кам’яний паркан, в огорожу справа було вбудоване доволі солідне на вигляд двоповерхове кафе з дерев’яним перекриттям, навісом та гоноровим інтер’єром, що виднівся у великі чисті вікна з білими фіранками. В’їзд перекривали промовисті металеві ворота, зліва продовженням паркана був магазинчик «Городина», а за вхідними дверима відвідувачів зустрічав охоронець у формі, півколова стійка з дверцятами врівень з поясом, на яких миготіла червоним сучасна пропускна система, і ще одні скляні двері, що вели у двір. Прохідна.
– Максим Гнатишин, – відрекомендувався хлопець, водночас розглядаючи дошку оголошень і видимий кавальчик двору. Цікавість змусила лунко битися серце і вимагала для мозку більше інформації, аніж дали йому Вітьок, Ґуґл і однокурсники. – Мені призначено у директора.
Охоронець сказав у слухавку: «Я передзвоню», – і набрав інший номер.
Цікаво,