недоторканності в обмін на лекцію. Проте той заявив, що прийшов лише по відповідь, а не по продовження розмови. Франклін понуро кивнув. Усе одно переговори йому не так уже й добре вдаються.
О другій сорок п’ять Франкліна провели до каюти й дозволили помитись. О третій він увійшов до зали й побачив перед собою найуважнішу публіку в житті. Він налив із карафи застояної води, яку ніхто не завдав собі клопоту поміняти. Франклін відчував, як його накриває потужна хвиля втоми і паніки. Минув лише один день – а чоловіки вже майже заросли бородами, жінки мали жалюгідний вигляд. Люди вже ставали не схожими на себе – чи на тих, поряд із ким Франклін був поруч десять днів. Може, таких легше вбивати.
До того як Франклін отримав визнання як сценарист, він устиг навчитися висловлювати чужі думки якомога переконливіше. Але ще ніколи його так не хвилював зміст, ніколи режисер не ставив йому таких умов – і ніколи платня за працю не була такою химерною. Спочатку, погодившись на це завдання, він переконав себе: знайдеться спосіб натякнути слухачам, що він діє під тиском. Подумав про хитрість на кшталт буцімто «мінойських табличок»; або ж викладе все з таким перебільшенням, вдасть такий захват, що тільки глухий не зможе почути в лекції іронію. Ні, це не допоможе. «Іронію, – колись зізнався йому старенький телепродюсер, – можна визначити так: це те, чого люди не помічають». Та й пасажири не шукатимуть її в його словах за таких обставин. Нарада із заступником усе ще дужче ускладнила: той видав чіткі інструкції й додав, що будь-яке відхилення від них спричинить не лише те, що міс Мейтленд залишиться британкою, а й скасування Франклінового ірландського громадянства теж. Вони, гадюки, добре вміють вести переговори.
– Я сподівався, – почав він, – що наступного разу звернуся до вас знову з історією Кносса. На жаль, як ви розумієте, обставини змінилися. Серед нас є гості, – він поглянув углиб зали на ватажка, який стояв у дверях між вартових. – Усе стало інакше. Ми в руках інших людей. Наша… доля вже нам не належить, – Франклін кашлянув. Це вже недобре. Його заносить в евфемізми. Його обов’язок, його єдиний інтелектуальний обов’язок – говорити якомога пряміше. Франклін міг щиро визнати, що він шоумен і готовий стояти на голові у відрі з оселедцями, якщо від того на кілька тисяч збільшиться кількість глядачів; але в його серці лишався осад – суміш захвату і сорому, – тому він особливо шанував тих, хто доглибно не схожий на нього: хто говорить тихо, простими власними словами, і чия незворушність викликає повагу. Франклін, знаючи, що ніколи не зможе стати таким, намагався пам’ятати про їхній приклад, коли звертався до слухачів і глядачів.
– Мене попросили пояснити вам деякі речі. Пояснити, як ви – ми – опинилися в тій ситуації, в якій опинилися. Я не спеціаліст із Близького Сходу, але спробую викласти все якомога зрозуміліше. Мабуть, нам варто спочатку озирнутися на дев’ятнадцяте століття, на час задовго до виникнення