що спустився з гір, – він би не зміг відчинити двері й зайти всередину. У замках не було потреби, але тепер Вез відчував, що даремно він їх не встановив. Він керувався інстинктом і досить непогано орієнтувався у дикій природі, щоб розуміти те, що інстинктам слід довіряти, навіть якщо вони викликані, здавалося б, ірраціональною поведінкою.
Що ж, тепер він у безпеці: жодна тварина не зможе відчинити двері. Навіть ведмідь – а це, найімовірніше, він і був.
Проте ведмеді так не ричать, тому це й налякало Веза Далберґа: жодна тварина в лісі не здатна видавати такі звуки. Він знав усіх лісових звірів і міг вирізнити їхні завивання, крики і тому подібне.
Єдине, що освітлювало кімнату, – це камін, проте вогонь у ньому не міг розігнати тіні у закутках. Омахи полум’я стрибали стінами. Вперше Вез пошкодував, що в домі нема електрики.
У нього була рушниця «ремінґтон» 12-го калібру, з якою він полював на невелику дичину задля доповнення до раціону з магазинних продуктів. Вона лежала на кухонній полиці. Вез вирішив зняти і зарядити її, але тепер, коли він був у безпеці за зачиненими дверима, засоромився свого панічного страху. Як жовторотик, їй-Богу. Так оранжерейні містяни верещать, побачивши мишу-полівку. Якби він просто крикнув і поплескав у долоні, то, найвірогідніше, налякав би ту істоту в кущах. Навіть якщо його реакцію повважати інстинктом, Вез поводився не як крутий дикий мешканець каньйону, яким він себе вважав. Якби він узяв гвинтівку, коли в ній не було нагальної потреби, то втратив би самоповагу. А це було важливо, бо єдина думка, до якої прислухався Вез Далберґ, – це його власна думка. Ніяких рушниць.
Вез ризикнув підійти до великого вікна у вітальні. Його встановив якийсь чоловік, котрий орендував цю хатинку для Лісової служби двадцять років тому; він замінив вузьке, старе багатосекційне вікно на велике з однією секцією, зробивши більшу дірку в стіні. Через це вікно ліс виднівся як на долоні.
Кілька сріблястих хмар у сяйві місяця світилися на тлі оксамитового чорного нічного неба. Двір перед будинком був залитий місячним сяйвом, яке виблискувало на ґратці радіатора, капоті та лобовому склі джипа «Черокі», який належав Везу, і підкреслювало примарні обриси дерев, що росли у дворі. Спочатку він побачив лише кілька гілок, які ледь-ледь похитувалися від легенького вітру.
Вез кілька хвилин вивчав лісовий пейзаж. Не почувши і не побачивши нічого незвичного, він вирішив, що тварина пішла геть. Йому відчутно полегшало, і він знову зніяковів. Повертаючись від вікна, Вез помітив якийсь рух біля джипа. Він придивився, але нічого не побачив, хоч і уважно вдивлявся протягом кількох хвилин. Потім Вез вирішив, що це йому здалося, але за мить знову побачив щось: воно з’явилося з-за джипа.
Вез припав до віконної шибки.
Щось швидко бігло по двору в бік хатини, майже стелячись по землі. У місячному світлі неможливо було розгледіти, що то за істота, і це світло робило її ще таємничішою і безформнішою. Істота неслася до хатини. Несподівано – о Господи! – вона здійнялась у повітря, і тепер це страховидло летіло в темряві просто на нього.