указав поглядом на бійницю і, наблизившись до дівчини, шепнув:
– Ґрати не залізні… Мені треба знати тільки одне: де я зможу відшукати брата Тука?
– У моєму… у моєму покої, – відповіла, ледь зашарівшись, дівчина. – Він чекає… Щойно моя пані потребуватиме допомоги, щоби звільнити сера Аллана, вона відрядить по нього вірного гінця.
– Як я можу туди потрапити?
– Якщо виберетеся на терасу вежі, зразу йдіть ліворуч. Невдовзі побачите невеликі дверцята. Вони не замкнені й ведуть на гвинтові сходи. Піднімайтеся ними, поки не побачите вхід у довгу галерею. Пройдете нею з півсотні ярдів – повертайте в коридор: там, у його кінці, і є мій покій, у якому ви сьогодні вже побували. Якщо там нікого не буде, це означатиме, що леді Крістабель уже покликала ченця до себе. Тоді сховайтеся в одній із ніш за старим гобеленом і чекайте, доки я матиму змогу вивести вас із замку.
– Я вам надзвичайно вдячний, люба Мод! І довіку не забуду вашої доброти! – Окинувши дівчину ласкавим поглядом, Робін несподівано міцно пригорнув її до себе, щоби ніжно поцілувати, аж раптом двері темниці з гуркотом відчинились і на порозі постав вартовий.
– Стривайте, голуб’ята! – сердито рикнув охоронець. – Бачу, у вас, міс Мод, із лишком кебети, щоби дурити чесних людей. Ану геть звідси, бо зараз же розповім татусеві Ліндсею про вашу негідну поведінку!
Зашаріла, дівчина вирвалась із Робінових обіймів, кинулася до охоронця, від щирого серця вліпила йому добрячого ляпаса й пішла, не сказавши й слова.
– Оце так, – буркнув тюремник, тримаючись за щоку і кидаючи на Робіна злісні погляди, – бач, цьому шмаркачеві платять іншою монетою… – Він вийшов, і важкий ключ із брязкотом тричі повернувся в замку.
Не минуло й чверті години, як до цього вартового приєднався ще один. Вони неквапом походжали галереєю, розмовляючи про щось своє. Тим часом стемніло, зійшов місяць – його химерне світло пробилося в темницю крізь щілину бійниці.
«Саме час», – вирішив Робін. Намагаючись угамувати шалене калатання серця, він нечутно підвівся, обтрусив з одягу солому. Під стіною вже все було готово. Він виліз лавою до вікна, швидко повиламував гнилі ґрати і вибрався назовні крізь бійницю.
Попід зовнішньою стіною вежі тягнувся вузький кам’яний виступ. Робін ступив на нього і поглянув униз: відстань до тераси виявилася більшою, ніж йому здавалося. Хотів був уже зістрибнути, аж тут помітив темну постать озброєного до зубів вартового, що стояв спиною до нього. Вартовий, зіпершись на спис, углядався в простерту перед ним сонну долину і закрути Тренту, що котив свої мерехтливі в місячнім сяйві води.
«Еге! – посміхнувся Робін, на щастя, схований у глибокому затінку. – Трохи не втрапив вовкові в пащу! Треба бути обережнішим!»
Вартовий досі стояв нерухомо. Цієї миті на місяць набігла хмара, і юнак наважився. Проте стрибнув він не дуже вдало – серед глибокої нічної тиші підошви його черевиків гучно вдарились об грубо обтесані