припинив жувати.
– Ти вкрав це все?
– Міларде! – обурилася пані Сапсан. – А що якби тебе схопили?
– Неможливо, я злодій-спец, – заперечив він. – Це моє третє та найбільш вражаюче вміння, після мого надзвичайного інтелекту й майже ідеальної пам’яті.
– Але тепер у магазинах є камери, – зауважив я. – Якби тебе засікли на відео, це було б великою проблемою.
– О, – озвався Мілард. Здавалося, що його раптово зачарував вигляд карамелізованого шматочка персика на кінці його виделки.
– Дуже вражаюча крадіжка, – сказав Єнох. – Нагадай, а яким було твоє перше та найбільш вражаюче вміння?
Пані Сапсан поклала своє столове срібло на стіл та клацнула пальцями.
– Гаразд, діти. Ми додаємо крадіжку у звичайних до списку «Не можна робити».
Усі жалібно застогнали.
– Я цілком серйозно! – підвищила голос пані Сапсан. – Якби до нас навідалась поліція, це не було б якоюсь маленькою незручністю.
Єнох театрально впав на стілець:
– Цей час такий утомливий. Пам’ятаєте, як легко було розбиратися з такими речами в нашій петлі? – Він провів лінію по горлу. – Чик! І: бувай, клопітний звичайний!
– Ми більше не на Кернгольмі, – зауважила пані Сапсан, – і це не гра «Здійсни наліт на село». Те, що ви зробите тут, матиме реальні та незворотні наслідки.
– Я лише приколовся, – буркнув Єнох.
– Не приколовся, – прошипіла Бронвін.
Пані Сапсан підняла руку, вимагаючи тиші.
– Яке нове правило?
– Не можна красти, – хором та без ентузіазму проказали діти.
– І?
Минуло кілька секунд. Директорка спохмурніла.
– Не можна вбивати звичайних? – ризикнула озватися Олівія.
– Правильно. Не вбивати нікого в цьому часі.
– А що як вони дійсно дратують? – запитав Г’ю.
– Неважливо. Вам не можна їх убивати.
– Без дозволу від вас, – уточнила Клер.
– Ні, Клер! – різко відрубала пані Сапсан. – Не вбивати ніяк!
– Ну гаразд, – погодилась Клер.
Можливо, цю розмову можна було б назвати цинічною, якби я не знав цих людей так добре. А втім, вона безперечно вказувала на те, як багато мої друзі мали ще дізнатися про життя в моєму часі. До речі, щодо дізнатися…
– А коли ми вже почнемо уроки нормалізації? – запитав я.
– Як щодо сьогодні? – з ентузіазмом запитала Емма.
– Просто зараз! – вигукнула Бронвін.
– І з чого ж мені почати? Про що ви хочете дізнатися?
– Чому б тобі не розповісти нам про останні десь років сімдесят п’ять? – запропонував Мілард. – Історія, політика, музика, поп-культура, недавні досягнення в науці і техніці…
– Я чомусь думав, що вам насамперед треба навчитися розмовляти не як у 1940-му та правильно переходити вулицю, щоб вас не задавило.
– Гадаю, це теж важливо, – погодився Мілард.
– А я просто хочу вийти на вулицю, – заявила Бронвін. – Ми тут уже з учора, а все, що ми досі зробили, це помісили