– котрі сиділи та стояли довкола, усміхаючись, наче в ті старі добрі часи ця подія була для них розвагою.
– Аварія потяга, – прокоментував Мілард. – Він віз якісь леткі хімікалії, і за кілька хвилин по тому, як було зроблено цей знімок, ми, відступивши на безпечну відстань, спостерігали, як він загорівся, а потім пролунав страшенний вибух.
– А заради чого були ці мандрівки? – запитав я. – Це мені видається набагато менш цікавим, ніж відвідати якусь круту петлю на Амазонці.
– Ми допомагали Шарону, – відповів Мілард. – Пам’ятаєш його – високий такий човняр із Диявольського Акра, у плащі? Щури замість друзів?
– Як таке забудеш!
– Зараз він розробляє нову та покращену версію свого туру по місцях великого голоду та великих пожеж, використовуючи часові петлі Панконтуркону, і для цього одну з версій він попросив нас протестувати. А ще там, окрім чилійського землетрусу та аварії потяга, у Португалії було одне містечко, де дощило кров’ю.
– Серйозно? – здивувався я.
– Я там не була, – відказала Емма.
– От і добре, – сказав Горацій. – Наш одяг було там безнадійно забруднено.
– Бачу, ви проводите час набагато цікавіше, ніж я, – підбив я підсумок. – Здається, звідтоді, як я востаннє вас бачив, я покидав свій дім лише десь разів із шість.
– Думаю, це скоро зміниться, – озвалася Бронвін. – Я завжди хотіла побачити Америку. А особливо цей час. А Нью-Йорк дуже далеко?
– Боюся, що так, – відповів я.
– Жаль, – відказала вона, занурюючись у диванні подушки.
– А я хотіла б побувати в Мансі, що в Індіані, – повідомила Олівія. – Бо в путівнику сказано, що ви ще не жили, якщо не бачили Мансі.
– У якому путівнику?
– «Дивна Планета. Північна Америка», – відповіла Олівія, показуючи книгу в подертій зеленій обкладинці. – Це, певне, путівник для дивних. Він назвав Мансі таким, що вважалося найбільш нормальним містом Америки аж шість років поспіль. Із усіх поглядів середні показники.
– Ця книга давно застаріла, – озвався Мілард. – І вже ні для чого не придатна.
Олівія пустила його слова мимо вух:
– Очевидно, там ніколи не відбувалося нічого незвичайного чи надзвичайного. Ніколи!
– Не всі з нас, на противагу тобі, вважають звичайних людей цікавими, – сказав Горацій. – А взагалі я впевнений, що все там давно вже кишить дивними туристами.
Олівія, на котрій не було в цей момент свинцевих черевиків, пролетіла над журнальним столиком до дивана та кинула книгу мені на коліна. Вона була розгорнута на сторінці, що описувала єдине придатне для дивних місце поблизу Мансі – будиночок під назвою «Рот Клоуна», що знаходився в часовій петлі, розташованій на околиці містечка. Виправдовуючи свою назву, він являв собою приміщення всередині гігантської гіпсової голови клоуна.
Я трохи сіпнувся, і книга закрилася.
– Нам