закидали її питаннями та скаргами:
– А як надовго ми тут? – запитувала Олівія.
– А можна нам уранці сходити роздивитися все навколо? – запитувала Клер.
– Я хотів би з’їсти що-небудь, перш ніж зникну з лиця Землі, – скаржився Мілард.
Дуже скоро я залишився в гаражі сам, забарившись почасти тому, що мені було неспокійно на душі через необхідність покинути тут свою сім’ю на всю ніч, а також тому, що я переживав через неуникне стирання їхньої пам’яті. Пані Сапсан здавалася впевненою, але цього разу стирання повинне бути більшим за те, яке вона проводила на них у Лондоні, коли з їхньої пам’яті було видалено лише близько десяти хвилин. Що коли вона не зітре достатньо або ж зітре забагато? Що коли мій тато забуде все, що він знав про птахів, або моя мама цілковито забуде французьку мову, яку вона вивчала в коледжі?
Хвилину я дивився, як вони сплять, і на душі було важко. Раптом я відчув себе стривоженим дорослим, тоді як моя сім’я здавалася мені маленькими дітьми – вразливими, сумирними, трохи заслиненими.
Можливо, був інший шлях.
Крізь відчинені двері наполовину висунулась Емма:
– Усе окей? Я думаю, хлопці вчинять заколот, якщо якнайскоріше не з’явиться вечеря.
– Я не впевнений, що повинен залишити їх, – сказав я, кивнувши на мою сім’ю.
– Вони нікуди не підуть, і за ними не треба наглядати. З отриманою дозою вони, не чуючи ніг, спатимуть аж до завтрашнього полудня.
– Я знаю. Просто… мені трохи неспокійно на душі.
– Ти не повинен переживати, – вона підійшла і стала поряд, – це не твоя провина. Узагалі.
Я кивнув:
– Це здається трохи сумним – усе це.
– Що саме?
– Що син Ейба Портмана ніколи не дізнається, яким незвичайним чоловіком був його батько.
Емма поклала мою руку собі на плечі, опинившись так у моїх обіймах.
– Я думаю, що в сто разів сумніше те, що він ніколи не дізнається, яким незвичайним чоловіком є його син.
І щойно я нахилився, щоби поцілувати її, як у моїй кишені задзижчав телефон мого дядька. Ми обоє від несподіванки здригнулися. Я дістав його та прочитав нову есемеску від моєї тітки:
«Дурко Дж уже в дурці?»
– Що це? – спитала Емма.
– Нічого важливого.
Я знову поклав телефон до кишені та став обличчям до дверей.
І несподівано ідея залишити свою сім’ю в гаражі на цілу ніч здалася мені не такою вже й поганою.
– Ходімо придумаємо щось із вечерею.
– Ти впевнений? – спитала Емма.
– Цілком.
Коли ми виходили, я вимкнув світло.
Я запропонував замовити піцу – там, де є пізня доставка. Лише деякі з дітей знали взагалі, що таке піца, а слово «доставка» було для них абсолютно чужинське поняття.
– Її готують десь та приносять тобі додому? – спитав Горацій, наче сама думка про це певною мірою була ганебною.
А Бронвін запитала:
– Піца – це щось із флоридської кухні?
– Не