весело проводити час! – проспівала Олівія.
– Пробач, ми зламали частину твого будинку, – озвалася Бронвін.
– Що означає «ми»? – запитав Єнох.
– Не можу дихати… – Я хапнув ротом повітря. – Сильно здавили…
Юрба навколо трохи розступилася, щоб я міг дихнути. І тоді в щілину, що утворилася, уліз Г’ю та штовхнув мене в груди:
– Ти ж знаєш, що ми не всі тут, правда ж?
Навколо нього швидкі нервові кола нарізала самотня бджола. Усі подалися назад, даючи Г’ю та його сердитій бджолі певний простір.
– Коли ти сказав, що радий, що ми були усі, – так ми тут не всі.
Мені вистачило миті, щоби зрозуміти, що він мав на увазі, і тоді мені стало соромно.
– Пробач мені, Г’ю. Я не забув про Фіону.
Він подивився вниз, на свої пухнасті смугасті шкарпетки:
– Інколи мені здається, наче всі, крім мене, про неї забули.
Його нижня губа затремтіла, і тоді він міцно стис кулаки, щоби припинити це.
– Вона не мертва, ти ж знаєш, – продовжив він.
– Сподіваюсь, це правда.
Він із викликом глянув мені просто в очі:
– Не мертва.
– Окей. Не мертва.
– Я дуже сумую за нею, Джейкобе.
– Ми всі сумуємо, – відказав я. – Я не забув її й ніколи не забував.
– Вибачення прийнято, – сказав Г’ю, затим витер собі обличчя, повернувся на підборах та вийшов із кімнати.
– Повірте мені, – озвався Мілард за мить, – це був прогрес.
– Тепер він із нами навіть не розмовлятиме, – промовила Емма. – Він розлючений і не захоче дивитися правді в очі.
– А ви не думаєте, що, припустімо, Фіона могла якось вижити? – спитав я.
– Я оцінив би це як малоймовірне, – відповів Мілард.
Пані Сапсан поморщилася та приклала пальця до губ, безшумно ковзнула до нас через усю кімнату, поклала нам руки на спини та почала таємну нараду.
– Ми відправили запит до кожної часової петлі та до кожної громади дивних, із якими ми контактуємо, – повідомила вона тихо. – Ми розповсюдили офіційні комюніке, інформаційні бюлетені, фотографії, детальний опис Фіони. Я навіть відправила голубиних скаутів пані Королик, щоб вони там оглянули всі ліси. Досі нічого.
Мілард зітхнув:
– Якби вона, бідолашна, була жива, хіба вона б уже не з’явилася тут? Нас неважко знайти.
– Я теж так думаю, – сказав я. – А ніхто не пробував шукати її… м-м?..
– Її тіло? – спитав Мілард.
– Міларде, будь ласка, – обурилася директорка.
– Це було неделікатно? Мені слід було вибрати менш точний термін?
– Просто розмовляй тихіше, – шикнула на нього пані Сапсан.
Міларду не бракувало почуттів; просто йому не завжди вдавалося брати до уваги почуття інших.
– Падіння, яке, можливо, убило Фіону, – продовжив Мілард, – сталося в часовій петлі, розташованій у звіринці пані Королик, котрий звідтоді лежить у руїнах. Якщо її тіло було там, його вже неможливо відновити.
– Я от усе думаю,