Бронвін. – Тоді їх ніщо не тривожитиме.
– Якщо реально, то я не думаю, що це спрацює, – сказав я.
– Дехто з нас не має можливості прикинутися звичайними, – зауважив Мілард.
– А я ненавиджу прикидатися в будь-якому разі, – додав Горацій. – Як щодо того, щоб ми просто залишалися самими собою, а пані Сапсан могла б витирати їхню пам’ять наприкінці кожного дня?
– Коли «витиралок» стає занадто, у людей у голові з’являється каша, – прокоментував Мілард. – Скиглення там, нюні та шмарклі без кінця і все таке.
Я глянув на пані Сапсан – вона підтвердила його слова коротким кивком.
– А що якби вони мали поїхати кудись далеко на відпочинок? – запропонувала Клер. – Пані Сапсан могла б закласти їм таку думку в голови після стирання пам’яті, коли вони найбільш піддатливі для навіювання.
– А що робити, коли вони повернуться? – спитав я.
– Тоді ми замкнемо їх у підвалі, – відповів Єнох.
– Нам слід замкнути тебе в підвалі, – відказала Емма.
Я всім завдав тільки стресу та неспокою, а це нікому не було потрібно. Вони тепер нервуватимуть. Я тепер нервуватиму. І все заради моїх батьків, котрі за останні шість місяців не принесли мені нічого, крім нещастя.
Я знову повернувся до пані Сапсан.
– Усе це дуже складно, – сказав я. – Просто витріть їм пам’ять.
– Якщо ти хочеш розповісти їм правду, гадаю, тобі слід спробувати, – відповіла вона. – Я вважаю, що майже завжди це варте зусиль.
– Дійсно? – спитав я. – Ви впевнені?
– Якщо я бачитиму, що це працює, то заднім числом проситиму в Ради згоди на це. А якщо не працює, то, думаю, ми доволі швидко про це дізнаємось.
– Фантастика! – вигукнула Емма. – А тепер, коли ми з усім розібралися… – і вона потягнула мене за руку до води, – час поплавати!
Я був заскочений зненацька, так що навіть не встиг її зупинити:
– Че-кай-мо-біль!..
Я ледве встиг витягнути мобільник із кишені джинсів, перш ніж опинився по груди у воді, а потім кинув його Горацію на берег.
Затягнувши мене у воду, Емма відпливла вбік, і я, сміючись, похлюпав за нею. Неждано-негадано я відчув себе дико щасливим – щасливим від того, що перебував серед друзів і що, засліплений сонцем, плив слідом за прекрасною дівчиною, котрій я подобався, котра кохала мене, як зізналася вона якось.
Блаженство.
Ген попереду Емма знайшла піщану обмілину та стала на ноги. Води їй було по пояс, хоча до берега було далеко. Це був один із тих трюків, якими славилися тутешні відпливи – і які я так любив.
– Ну, привіт! – сказав я їй, трохи засапаний, і сам уростаючи ногами в ту обмілину.
– А ти завжди ходиш купатися в джинсах? – спитала вона, показуючи зубки в милій усмішці.
– Ага. Усі так роблять. Ці джинси – останній писк.
– Неправда, – сказала вона.
– Серйозно. Це називається «нано-денім». Вони висихають за п’ять секунд після того, як виходиш із води.
– Реально? Це дивовижно.
– А ще вони самі складаються.
Вона