на шопінг робити два виїзди. У перший виїзд вирушили: Емма, тому що в мене завжди було до неї привілейоване ставлення, і я не робив із цього таємниці; Олівія, тому що вона була життєрадісна, а мені в цю мить хотілося чогось радісного; Мілард, тому що він безперестану до мене чіплявся із цим; та Бронвін, тому що її м’язи виявились єдиним способом змусити простромлені гаражні ворота відчинитися. Я пообіцяв Г’ю, Горацію, Єноху та Клер, що повернуся за ними за пару годин. А Горацій заявив, що новий одяг його все одно не цікавить.
– Денім став повсякденним одягом, – сказав він, глянувши на мене скоса, – і нинішня мода втратила будь-яку довіру. Сучасний подіум схожий на табір одягнутих у джинсу шабашників.
– Ти повинен мати новий одяг, – сказала Клер. – Так каже пані Сапсан.
Єнох спохмурнів:
– «Так каже пані Сапсан, так каже пані Сапсан!» Ти розмовляєш, наче заводна іграшка.
Ми залишили їх сваритися, а самі пішли в гараж. За допомогою клейкої стрічки, пакувального дроту та невеличкого точкового зварювання, проведеного Еммою, нам удалося поставити на місце водійські дверцята; правда, вони не відчинялися та не зачинялися, але із чотирма дверцятами існувала набагато менша ймовірність бути зупиненими допитливими полісменами, ніж із трьома. Закінчивши, ми залізли в машину. За хвилину ми виїхали на затінену баньянами дорогу, котра вела вздовж Голчастої Коси.
По обидва боки від нас виднілися великі будинки, у проміжках між ними де-не-де мелькав пляж. Це було вперше, коли мої друзі бачили стільки всього в цьому світі серед білого дня. І вони старалися мовчки напитися цим світом. Дівчата поприклеювалися до віконець позаду, а дихання Міларда затуманило переднє скло навпроти місця для пасажира. Я пробував уявити собі, на що це було для них схоже – усі ці краєвиди, на які я давно вже не звертав уваги.
Чим далі ми їхали на південь, тим вужчою ставала коса. Великі будинки поступилися місцем трохи меншим, а потім – колонії приземкуватих кондомініумів родом із сімдесятих років та позбавленим смаку знакам, на котрих було зазначено назви тих володінь: ОСТРОВИ ПОЛІНЕЗІЇ, РАЙСЬКЕ УЗБЕРЕЖЖЯ, ФАНТАСТИЧНИЙ ОСТРІВ. Коли ми опинились у комерційній зоні острова, то кольори навколо просто вибухнули: укриті рожевою покрівлею крамнички, в яких продавався всілякий дріб’язок: від сонцезахисного крему до чохликів для зберігання охолодженого пива; яскраво-жовті рибальські магазинчики; смугасті навіси агенцій нерухомості. І, звісно ж, бари, їхні «танцюючі» полінезійські смолоскипи, вишикувані рядами, та двері, відчинені навстіж, щоб упустити досередини морський бриз і випустити назовні чийсь скрипучий переспів у караоке пісні Джиммі Баффетта, щоби та «трель» безкінечним потоком котилася собі аж до лінії прибою. Обмеження швидкості було таким офігенним, а дорога була настільки забита сп’янілими від сонця пляжниками, що, їдучи повз караоке-бар, водії мали час попідспівувати. Нічого й ніколи із цього в моєму житті не мінялося. Я міг би, наче під час перегляду довготривалої п’єси, звіряти свій годинник за черговістю дій акторів або за тривалістю окремих сцен – щодня