старі журнали з Ейбового крісла. – Принаймні поки він був живий…
– Джейкобе, стій, – озвалася Емма.
– Народе, ви б не могли вийти на хвилинку надвір, поки я тут усе зроблю?
– Джейкобе! – Емма схопила мене за плечі. – Стоп.
– Я скоро, – сказав я. – Він не жив так. Клянусь.
– Знаю, – мовила Емма. – Ейб навіть не снідав без чистої сорочки з комірцем.
– Саме так, – відповів я. – Тож…
– Ми хочемо допомогти.
Обличчя Єноха витягнулося:
– Ми хочемо?
– Так! – вигукнула Олівія. – Ми всі в ділі!
– Я згодна, – сказала Бронвін. – Не слід усе тут залишати так.
– А чому ні? – спитав Єнох. – Ейб мертвий. Кого хвилює, чи його будинок чистий?
– Нас хвилює, – відповів Мілард, і Єнох спіткнувся, наче той його штовхнув. – І якщо ти не збираєшся допомагати, то піди й залізь знову в багажник!
– Так! – вигукнула Олівія.
– Не треба насильства, друзяки. – Єнох схопив віник у кутку і закружляв із ним по підлозі. – Дивіться, я в грі. Вжик-вжик!
Емма ляснула в долоні:
– То зробімо з цього місця цукерку!
І ми швиденько стали до роботи. Емма взяла командування на себе, віддаючи накази, наче сержант-інструктор, що допомогло їй, як я думаю, відволіктися від болісних спогадів.
– Книги на полиці! Одяг – у шафи! Сміття – у бачки!
Бронвін однією рукою підняла крісло Ейба над головою:
– Куди його?
Ми повитирали пилюку та попідмітали підлогу. Ми повідчиняли вікна, щоб запустити свіже повітря. Бронвін повиносила килими, що кожен був завбільшки з кімнату, на подвір’я та повибивала з них пил – сама. Навіть Єноха, схоже, ця робота перестала обтяжувати, щойно ми ввійшли в потрібний ритм. Усе навколо було вкрите пилом та брудом: і наші руки, і наш одяг, і наше волосся. Але ніхто не ремствував.
Коли ми працювали, я всюди наче бачив примарні óбрази мого діда. То він ніби у своєму картатому кріслі читав один зі своїх шпигунських романів. То начебто його силует показався був навпроти вікна у вітальні, звідки мій дід зазвичай просто, бувало, дивився… за поштарем, як він казав, а потім чувся його приглушений сміх. То ось він начебто схилився над баночкою польської тушонки на кухні, викладаючи її на тарілку, а заразом розповідаючи мені якісь історії. То ось на великому креслярському столі, котрий він тримав у гаражі, він разом зі мною малює географічні карти в пообідню літню пору, і тільки кнопки канцелярські повсюди та безкінечна дідова розповідь. «Куди має текти ріка?» – бувало, запитував він, вручаючи мені синій маркер. «А що з містом?» І тільки сиві волосинки, наче кучері диму, в’ються над його головою. «А може, краще так?» – запитував він, ведучи моєю рукою трохи туди чи сюди.
Коли ми із друзями закінчили, то вийшли на ланаї16, щоб освіжитися під легким бризом та повитирати спітнілі лоби. Звісно, Єнох казав правду: нікого насправді не хвилювало, чи цю роботу виконає хтось.
Це був жест – даремний, але дуже важливий. Друзі