Я думав про друзів мого дідуся – старих приятелів, котрі час від часу приходили, щоби провести кілька годин в бесідах із Ейбом на задній веранді або в його кабінеті.
«Я знаю його ще з Польщі», – казав мій дідусь про одного такого візитера.
«Друг іще з війни», – так він описував іншого.
Але ким вони були насправді?
– Ви кажете, ця штука призначена для підтримання зв’язку з іншими мисливцями на порожняків, – сказав я. – А що ви про них знаєте?
– Про мисливців? – спитала Емма. – Ми мало знаємо, але так було задумано. Вони були вкрай засекречені.
– Чи знаєте ви, скільки їх було?
– Гадаю, не більше ніж дюжина, – припустив Мілард. – Але це всього лише напрактикований здогад.
– І чи всі вони могли контролювати порожняків? – запитав я. Можливо, десь існували й інші такі ж дивні, як і я. І, можливо, я міг би знайти їх.
– О, я так не думаю, – відповіла Емма. – Ось чому Ейб був таким особливим.
– І ви, пане Джейкобе, – сказала Бронвін.
– Є одна річ, котра не має сенсу, – втрутився Мілард. – Чому Ейб не шукав укриття тут тієї ночі, коли за ним прийшов порожняк?
– Можливо, у нього не було часу, – відказала Олівія.
– Ні, – заперечив я. – Він знав, що той прийде за ним. У паніці він подзвонив мені, за кілька годин до того.
– Можливо, він забув кодову комбінацію, – припустила Олівія.
– Він не був маразматиком, – сказала Емма.
Було тільки одне пояснення, але мені важко було висловити його вголос, бо навіть від самої думки про нього мені перехопило подих.
– Він не заховався сюди, – усе ж таки сказав я, – тому що знав, що я шукатиму його в нього вдома. Незважаючи на те, що він благав мене бути якнайдалі звідси.
Бронвін ця несподівана новина так засмутила, що вона аж прикрила долонею рота, сказавши:
– А якби він був унизу тут… поки ти був би нагорі там…
– Він захищав тебе, – сказала Емма. – Намагаючись відтягти порожняка геть, подалі в ліс.
Я раптом відчув, як моє тіло стає надто важким для моїх ніг, і, щоб не впасти, я сів на одне з ліжок.
– Ти не міг знати, – мовила Емма, підсівши поруч.
– Ні, – зітхнув я. – Він сказав, що до нього йдуть потвори, а я йому не повірив. Він міг би досі бути живим… а я йому не повірив. Знову.
– Ні! Не винувать себе, – розсердилася вона. – Він мало тобі розповів… Дуже мало. Якби він розповів більше, ти повірив би. Правда ж?
– Так…
– Але Ейб любив свої секрети.
– Завжди любив, – докинув Мілард.
– Я думаю, що інколи він любив їх більше за людей, – зауважила Емма. – І врешті-решт це його і вбило. Його секрети… Не ти.
– Можливо, – сказав я.
– Напевне.
Я знав, що вона мала рацію… в основному. Я був злий на нього, що він не ділився зі мною чимось більшим. Але було важко позбутися думки про те, що він міг би розповісти мені все, якби я його був не відштовхнув. Тому я почувався водночас і розсердженим, і винним, але я не