яку Кейт хотіла погладити. Метт простягнув гілку завтовшки з його великий палець, і черепаха перекусила її надвоє.
– Панцирі стають затісні для їхніх тіл – таке стається з більшістю черепах – тож багато шкіри залишається оголеною. Це їх нервує.
Дівчатко киває, і кінчики її косичок підстрибують і вмочаються у воду, від чого по поверхні ставка розходяться крихітні брижі. Вона з головою захоплена.
Сотні годин – за роки ми точно провели там стільки часу. Я стала впізнавати пуголовків леопардової жаби, товстих сірих пуголовків жаби-бика, малесеньких звивистих личинок ропух. Я впізнавала черепах і сомів, водомірів і тритонів, жуків-вертячок, що істерично кружляли по поверхні води. Минали сотні годин, пори року змінювали одна одну, і життя в ставках завмирало й оживало багато разів, а я виросла завелика, щоб Метт носив мене на плечах, і натомість продиралася через ліс, ступаючи за ним слідом. Я не усвідомлювала цих змін, звісно, вони відбувалися так поступово, а діти заледве відчувають плин часу. Завтра наставатиме завжди, а роки минають як мить.
Глава 1
Коли настав кінець, він здавався зовсім несподіваним, мов грім серед ясного неба, і тільки через багато років я збагнула, що до нього вів цілий ланцюжок подій. Деякі з них не мали до нас, Моррісонів, ніякого стосунку, і стосувались лише Пайзів, які жили на фермі за милю від нас і були нашими найближчими сусідами. Пайзи належали до сімей, яких називають «проблемними», завжди належали, завжди належатимуть, але саме того року їхні негаразди, що ховалися за стінами великого, старого, пофарбованого у сірий фермерського будинку – невидимі для громади, – перетворилися на повний кошмар. Чого ми ще не знали, так це того, що кошмару Пайзів судилося завадити мрії Моррісонів. Цього ніхто не міг передбачити.
Звісно, шукаючи початок якоїсь події, оглядатися можна безкінечно. Його пошуки здатні довести вас до Адама й далі. Але для нашої сім’ї таким початком стала подія з того літа, така катастрофічна, що могла б служити початком майже будь-чого. Вона сталася спекотної й тихої липневої суботи, коли мені було сім років, і назавжди перервала наше звичне сімейне життя; навіть тепер, майже двадцять років по тому, мені непросто сприймати її об’єктивно.
Про неї можна сказати лише одну добру річ: хоча б усе закінчилось на високій ноті, бо напередодні – нашого останнього дня разом, родиною – батьки дізналися, що Люк, мій «інший» брат – ще один, крім Метта, склав вступні іспити і був зарахований до педагогічного коледжу. Люків успіх став дещо несподіваним, бо, м’яко кажучи, його схильним до наук не назвеш. Я пам’ятаю, що десь читала теорію такого змісту: кожен член сім’ї має певну роль – «розумник», «красунчик» або ж «егоїст». Як один раз ненадовго зіграєш якусь роль, то вона приклеїться до тебе, і, хоч би що ти робив, усе одно люди бачитимуть у тобі виконавця своєї ролі, але на перших порах, за цією теорією, ще можна вибрати собі амплуа. Якщо це й справді так, то в дитинстві Люк, певно, вирішив, що хоче бути «неслухом». Не знаю, що вплинуло на його