футів і так і стояла, переминаючись з ноги на ногу, малюючи лінії на піску великим пальцем. Вони з Люком перемовлялися стишено, не дивлячись одне на одного. Я особливо не звертала уваги. Я закопала Бо по самі підпахви і тепер на купі піску камінцями викладала візерунок, а Бо брала їх і клала назад не туди, куди треба.
– Припини, Бо, – сказала я. – Я викладаю візерунок.
– Солька, – відповіла Бо.
– Ні, це не квасолька. Це камінчики. Їх не їдять.
Вона запхнула камінець до рота.
– Не треба! – вигукнула я. – Виплюнь!
– Дурепа, – сказав Метт. Він перехилився і стиснув щоки Бо так, що вона роззявила ротика, а тоді витягнув камінця. Вона посміялася з нього й запхнула собі до рота великого пальця, а потім витягла його й роздивилась. Палець був заслинений і в піску. – Солька, – промовила вона й запхнула пальця назад.
– Тепер у неї в роті пісок, – сказала я.
– Не страшно.
Він спостерігав за Люком і Саллі. Люк і досі пускав камінці, але вже обережніше, довго вибираючи найпласкіші. Саллі продовжувала підіймати волосся й відкидати його за спину. Воно було довге, густе й вогненно-руде, і вітерець з озера все підіймав маленькі пасемка й здував їй на обличчя. Я подумала, що вони двоє досить-таки нудні, але Метт спостерігав за ними з тією ж задуманою цікавістю, з якою вивчав ставкових мешканців.
Його цікавість передалася й мені. Я запитала:
– Чому вона тут? Куди вона йде?
Хвилину він мовчав, а потім відповів:
– Ну, підозрюю, це має якийсь стосунок до Люка.
– Що? Який стосунок до Люка?
Він подивився на мене й примружився.
– Я не знаю напевне. Хочеш почути мій здогад?
– Так.
– Добре. Це тільки здогад, але скрізь, де з’являється Люк, з’являється й Саллі. Отож, думаю, вона в нього закохана.
– Закохана в Люка?
– Важко повірити, так? Але жінки – дуже дивні істоти, Кейті.
– А Люк закоханий у неї?
– Хтозна. Думаю, може бути.
За якийсь час Саллі пішла, й Люк бродив берегом, глибоко занурюючись ступнями в пісок, а Метт здійняв на мене брови, попереджуючи, що буде мудріше не говорити про Саллі Маклін.
Ми викопали Бо з кургану, струсили з неї пісок і віднесли назад у будинок, щоб одягнути. Потім я винесла купальник надвір, щоб повісити його на шворці, так що саме я побачила поліційну машину, яка з’їжджала дорогою вниз.
У Кроу-Лейку нечасто побачиш поліційну машину, тож мені було цікаво. Я збігла до дороги подивитися, з неї вийшов полісмен, а також, на мій подив, отець Мітчел і лікар Крістоферсон. Отець Мітчел був наш священик, а його донька Джейні – моя найкраща подруга. Лікар Крістоферсон жив у Струані, але був наш лікар – насправді, єдиний лікар на близько сотню миль. Вони обидва мені подобалися. Містер Крістоферсон мав ірландського сетера на кличку Моллі, що вміла зубами збирати чорницю і приходила разом із ним до хворих. Я підстрибом підбігла до них і сказала: «Мами з татом зараз немає вдома. Вони поїхали в магазин. Вони поїхали по валізу