їх угору під ковдрою. У неї був зляканий вигляд. Артур іще ніколи не бачив страху на обличчі дорослого, але легко збагнув, що то був страх. «Біжи поклич батька, – сказала вона. – Скажи йому, що вже скоро. Біжи!».
Дальші події він і пам’ятав, і уявляв: уявляв себе, як він летить краєм поля, спотикається об грудки мокрої від дощу землі. «Тату! Тату!». Жах у його голосі. Щó вже скоро? Щось жахливе, страшне, а його мама там сама у будинку, й нікому її захистити.
А потім, кілька годин по тому, коли стало темно й прибув лікар, знову разом із місіс Лунц, і вони були з його матір’ю, стало ясно з її криків, які долинали донизу, що й вони не могли захистити її, так само як і він та його батько. Артур хотів підійти до батька й залізти йому на руки, але боявся виразу батькового обличчя й жаскої тиші, що западала між криками. Йому хотілося піти в свою кімнату, лягти на ліжко й скрутитися калачиком, але для цього йому довелося б піднятися сходами й пройти повз двері, за якими лунали ці жахливі звуки. Тож натомість він скрутився тугим калачиком у другому кріслі й лежав там, аж доки через багато годин крики припинилися. А тоді залунав інший звук, рев, щось середнє між криком ворони й вівці, й він знав, що хай що мало статися, нарешті сталося, і його мама померла.
От тільки зранку він побачив її, зовсім не мертву, в ліжку, усміхнену, зі згортком на руках. Вона сказала йому: «Підійди, подивися, Артуре! Ти маєш братика! Це твій братик! Його звати Джейкоб, подивись, який гарненький! Можеш кликати його Джейк».
Це тоді все почалося, так? Ще до народження Джейка, зі втрати стількох дітей? Тож коли Джейк нарешті народився – результат такого болю, страху й скорботи, він став для своєї матері такий дорогоцінний, що вона заледве це витримувала? Вона носила його за собою цілий день, міцно притуляючи до себе, відпихаючи смерть своїм ліктем. Вона любила малого – ох, Артур чудово це знав! – але її любов наче складалася переважно з болісної тривоги. Артур бачив, як вона дивилася на Джейка з виразом майже відчаю, наче чекала, що він будь-якої миті може зникнути, вирваний з її рук якоюсь темною силою. На додачу, Джейк був хворобливою дитиною, схильний до застуд і гарячок. Або ж, може, він і не був хворобливий, може, це все її страх. Варто малому раз кашлянути й вона відправляла Артурового батька по лікаря, і перехняблена лікарева стара машина спускалася їхньою під’їзною доріжкою, доки склоочисники безперестанно змахували сніг.
«Немовлята не такі крихкі, якими здаються». Так сказав лікар Крістоферсон. Повторював він це багато разів, терпляче, намагаючись її заспокоїти. Але вона не заспокоювалася. Кожен етап Джейкового розвитку приносив цілу низку нових небезпек, так багато, що Артур мовчки запитував себе, як йому самому взагалі вдалося вижити. Коли Джейк почав повзати, життя стало ще згубніше. «А я колись падав зі сходів?» – запитав Артур у матері, коли та схопила Джейка з їхнього вершечка – він був від нього за кілька ярдів, але з виразу материного обличчя Артур зрозумів, що на волосину від смерті. Але вона притулилася обличчям до Джейкової