так, щоб ніколи нічим їх не турбувати? Як може існувати готель без холу? Без телефонних дзвінків та метушні в ліфті, що через день не працює? Як можна позбавитися шуму від пилососів – нехай хоча б десь у кінці коридора?
Готель «Ланкастер» довів, що все це можливо! У ньому навіть реєструватися було не потрібно. Дійсно – навіщо реєструватися, якщо приїздиш до власного замку? Тут нам ніколи не доводилося тікати від репортерів через кухню. Хоча французька преса та обожнювачі часом юрмилися у провулку, вони розступались, немов Червоне море перед Мойсеєм, даючи нам дорогу. Варто нам було увійти до готелю – і жодна людина не могла проникнути туди слідом за нами. Підкупити когось із персоналу «Ланкастера» було справою нечуваною, просто неможливою. І я досі впевнена: якщо б хтось із працівників готелю спокусився на гроші, його негайно стратили б на гільйотині.
Цю коштовність знайшов мій батько, але згодом він уже несамовито жалкував про це. Фанати та репортери невпинно й віддано тримали облогу: вдень і вночі, під дощем і сонцем Рю де Беррі була заповнена людьми. У вузький, немов шийка пляшки, проїзд, татів зелений «Паккард» ледве протискався, і щоразу, коли мадам Дітріх треба було кудись вивезти, це перетворювалося на проблему. І це постійно турбувало тата. Після кількох тижнів вивчення зразків фарб та переписки із офіційними представниками «Паккарда», тато перефарбував-таки свою безцінну машину. Немов закоханий юнак, він так насолоджувався спогляданням її нового, темно-зеленого із золотавим відливом кольору, що кожного разу, проходячи повз, затримувався, щоб погладити крило або капот. І, звісно ж, ревно оберігав дорогу фарбу.
Одного разу ми кудись збиралися, але варто було нам показатися з нашого «замку», як натовп кинувся вперед.
– МАРЛЕН! МАРЛЕН!!! – верещали збуджені голоси.
Стривожені жандарми, такі вилощені у своїх накидочках та первинно-чистих рукавичках, нерішуче підняли білі жезли. Авжеж, amour перемогла закон та порядок! Натовп підсунувся ближче, щоб постояти поруч або хоча б поглянути зблизька на свого ідола, але батькова машина стояла у них на дорозі, і вони почали її штовхати. Незнайомі руки торкнулися виблискуючого зелено-золотавого металу – і тато оскаженів!
Він щосили заволав:
– Господи! Сяйво! Моє сяйво!.. Не чіпайте мого сяйва!
Цього разу Дітріх не встигла добігти до туалету. Вона сміялася аж до сліз. Довелося скасувати примірку у Скіапареллі. Відтоді славнозвісна історія з борщем та чорним хлібом відійшла на другий план, поступившись місцем історії про «татусеву фарбу»:
– Це потрібно було бачити! Люди, сотні людей стрімголов біжать до нас. А Фаті? Він не турбується про мене – найбільше у світі його хвилює фарба на його безцінній машині!..
Щоб оминути Німеччину, ми вирушили потягом через Швейцарію до Австрії і прибули до Зальцбурга вчасно, щоб нарядитися для костюмованої вечері. Неллі була дуже вродливою у блакитному візерунчастому дирндлі[4] із фартушком кольору прив’ялої троянди. Вона навіть