Мария Джоан Хайленд

Дай спокій


Скачать книгу

нахилявся до води. По дорозі до кухні я підходжу до книжкової полиці у вітальні, де мій батько тримає свої довідники і підручники. Я гортаю енциклопедію, доки не знаходжу потрібну сторінку. Це Сізіф з червоним знаком оклику біля імені. Я поставив цей знак минулого року. Я повертаюся до кухні.

      – Тантал дуже нагадує Сізіфа, – кажу я. – Можна сказати, вони обидва страждають однаково.

      Мій батько засміявся.

      – Ти згадав це сидячи в туалеті?

      – Я не був у туалеті. Я просто мив руки і тоді згадав.

      Я обережно дивлюся йому в обличчя. Він не сміється з мене, то ж я поступаюся.

      – Так, – кажу я. – Я ясно бачу Сізіфа, який штовхає вгору великий камінь, і цей камінь котиться прямісінько біля Сізіфа вниз до підніжжя гори. Я бачу, як Сізіф стоїть там, дивиться на камінь, що котиться, сам сумний і мовчазний, а тоді штовхає його знову вгору. А камінь скочується на те саме місце, знову і знову. Я думаю, він почувається точно як Тантал.

      – Обидва не можуть допхати велику коричневу штуку туди, куди хотілося б, – каже мій батько і сміється так, що на очах виступають сльози.

      Тепер уже і мати сміється.

      – Принесіть хто-небудь бідному чоловікові склянку води.

      Я схоплююсь і несу батькові склянку води і коли сідаю на місце, мати цілує мене в ніс, дякуючи мені.

      – Добре мати тебе під рукою, – каже вона. – Думаю, ми залишимо тебе у себе.

      – Добре, – кажу я.

      Коли батько допив воду, я помітив, що на його куртці неправильно застібнуті ґудзики. Він робить це навмисно і часто на знак того, що він у доброму гуморі. Я нахиляюся і тягнуся до верхнього ґудзика.

      – Можна поправити тобі ґудзики? – питаю я.

      – Ні, ні! – сміється він. – Ти зруйнуєш мій недбалий обеззброюючий вигляд.

      Він у гуморі – судячи з ґудзиків, тож я йду навколо столу і хапаю його за другий ґудзик. Він кричить і сміється.

      – Відчепися, риб’яча мордо! Відчепися від мене!

      – Лише чотири ґудзики! – кричу я у відповідь.

      Мені вдається розстібнути ще один ґудзик, і тоді він встає і йде до вікна. Він стоїть і дивиться, обличчя раптом стає серйозним; досить гри.

      – Боже правий. Думаю, вона повертається сьогодні.

      – Сьогодні? – питаю я.

      Він говорить про мою бабусю, свою матір, яка повернеться з Леопардтаунських перегонів у вівторок. Лишилося всього два дні побути з ними наодинці.

      – Ні, – каже він. – Фальшива тривога.

      Ми сідаємо, і він продовжує читати.

      Я розвернутий до буфета, тож я бачу чорно-білий весільний портрет 1960 року. Батькові тоді було двадцять сім, він був навіть красивіший, ніж тепер, бо в нього було довше волосся. Матері двадцять шість. Вона і зараз така ж гарна.

      Майже всі у Вексфорді знали про стосунки моїх батьків і те, як кожен з них розірвав заручини з іншими. Кажуть, що кожен зупинявся подивитися на них, коли вони йшли вулицею: вони були як кінозірки. На фото у них щасливий вигляд, батько позаду матері, на 4 дюйми7 вищий за неї, це робить її маленькою. Мені подобається, як вони разом розрізають торт, мамина рука на татовій,