Мария Джоан Хайленд

Дай спокій


Скачать книгу

в тому, як він сказав: «Це лише те, що роблять фермери кожного дня протягом тижня, щоб роздобути їжу для твого столу» (такого він раніше ніколи не казав). Він бреше, що йому не сумно.

      – Тобі справді не сумно?

      Він витріщається на мене, я витріщаюся у відповідь, його карі очі стають чорними.

      – Ні. Зовсім ні. Вони ще навіть не мають душі. А тобі саме час ставати більш жорстким.

      – Але ти розтрощив їм голови. Це не змушує тебе почуватися винним перед ними?

      – Ні, точно ні. Я казав тобі. У цьому немає нічого сумного. Вони лише волохаті опариші.

      – Ти сміливий, – кажу я, і одразу після цього мене знудило.

      Я блюю, без попередження, на підлогу у ванній, за кілька дюймів від голови кошеняти і за дюйм від ступні батька. З мене вийшло відро жовтої отрути. Він збрехав мені, і через це мене знудило. Він відійшов назад і покликав матір:

      – Гелен, іди допоможи нам з цією бридотою.

      Я прибираю свої черевики з калюжі жовтого блювотиння і блюю знову. Я дивлюсь униз, щоб він не бачив мого обличчя.

      – Ісусе, – каже він. – Бідне слабке хлопча.

      Прийшла мати з ганчіркою в руці і побачила на підлозі моє блювотиння.

      – Майкле? Що сталося?

      – Його знудило, – каже батько.

      Я дивлюсь на її черевики. Це батькові. Вона не повинна носити його взуття.

      Я хочу, щоб вона щось сказала, але вона витріщається на моє блювотиння і нічого не каже. Я йду до неї, і вона все одно мовчить.

      – Вони всі мертві, – кажу я, протискуюсь між мамою і татом і виходжу в двері.

      Мати прийшла до мене в кімнату о пів на дев’яту і сіла на край мого ліжка.

      – Джоне, піди скажи таткові «добраніч».

      – А може, ляльковий театр? – питаю я.

      Іноді ввечері, перед тим як лягти спати, моя мати влаштовує мені ляльковий театр. На картонній коробці з-під яблук намальовані штори, з боків отвори для її рук. Ця коробка стоїть у моїй кімнаті біля мого ліжка, а ляльки зберігаються в моїй шафі.

      – Не думаю. Не сьогодні, Джоне.

      Вона встає.

      – Ходімо. Треба сказати «добраніч».

      Батько у своєму кріслі біля вогню. Зазвичай, коли я приходжу до нього казати «добраніч», він розсуває ноги, якщо вони схрещені – ставить їх рівно. Але навіть так я завеликий, я сідаю йому на коліна, жартома, щоб він спитав мене, чи розчесав я свої зуби, щовечора той самий жарт, і ми сміємося.

      Але, побачивши, що я заходжу до вітальні, він продовжує тримати свої ноги перехрещеними і дивиться на мене так, наче ніколи раніше не бачив мене біля свого крісла. Він змахує волосся з очей, і артерія на його лівій скроні пульсує в одному ритмі з дідусевим годинником; наче ртуть пульсує в ковбасній шкірці, бридкій і гарячій.

      – Добраніч, татку, – кажу я.

      – Добраніч, – каже він.

      – Добраніч, – кажу я ще раз.

      Він робить вигляд, що не почув. Я повертаюсь у ліжко і деякий час читаю.

      Заходить мати.

      – Все добре? – питає вона.

      – Так, – кажу я.

      – Якщо хочеш, сьогодні можеш