і чорнява, вона ще тоді вирізнялась від решти челяді поставою, лицем та надзвичайно красивими руками з довгими тонкими пальцями. Ольга стала чи не єдиною людиною, якій Ізабелла довіряла. Вона знала всі секрети панночки, а ще й не раз вигороджувала Беллу в дитинстві під час їхніх бешкетувань і завжди брала усі провини на себе.
– Олю, поклади це у скриню, де лежатимуть мої сукні. – Ізабелла простягнула покоївці батьків футляр. Про всяк випадок вона вирішила його взяти із собою. Ох, як княгиня воліла б утерти носа пихатому єпископу Краківському – і ця розписка його близького родича могла у цьому допомогти! Щоправда, Ізабеллі ще треба вигадати, як її використати.
– І, будь ласка, збирайтесь швидше. Я б не хотіла десь зупинятись на ніч.
Минуло лише дві години. Золочений хронометр у залі прийомів відбив рівно 10-ту. І карета, завантажена скринями, виїхала з воріт палацу Вілянув. Ізабелла в темно-синьому дорожньому костюмі й у вишуканому трикутному капелюшку дивилась у вікно. Ольга, що сиділа навпроти, намагалась вишивати, в панни у руках був, як належить, молитовник – та карета підстрибувала, бодай щось прочитати було неможливо, тим паче втрапити голкою у потрібне місце. Дві жінки подивились одна на одну й засміялись через недолугі свої спроби відповідати образові допропорядних панн, який був нав’язаний їм громадою й XVIII століттям. Ізабелла закрила книгу і з легкістю видихнула – нарешті з Варшави!
Вона вдивлялась у пейзаж за вікном ридвана, на величезні липи, які росли за стіною палацу Вілянув – навіть захист таких гігантів не давав їй тут відчуття безпеки. Жінка перевела млосний погляд на стіну свого маєтку. Та вираз очей враз змінився – княгиня вжахнулась. Руки стиснули молитовник до болю в пальцях. Біля огорожі палацу стояв той самий чернець у сутані з насунутим на лоба капюшоном. Чи не привид це? Темну постать було добре видно на тлі залитої сонцем стіни. У ченця в руках було розаріо, але він не молився – Ізабелла на собі відчувала його крижаний погляд. Він скував її, наче й справді заморозив у цей спекотний травневий день. Ізабелла хотіла вже закричати, але, заціпеніла, так і не змогла. У вікні тим часом вже одне за одним змінювались будинки варшавської знаті. «Нехай привиди Вілянува залишаться із ним», – подумала княгиня. Її палац надійно захищений – так пообіцяв Карл. І якщо чернець аж ніяк не той, ким себе видає, а звичайний грабіжник – його обов’язково затримають.
Розділ VI
У Ланцуті вирували пристрасті. Ізабеллі Любомирській довелось вигнати архітектора після того, як маршалок палацу розповів їй про свої підозри та проведене маленьке розслідування. Виявилось, що архітектор із кількома помічниками в останні місяці ледве працювали, однак багато часу витрачали на розваги та місцевих селянок. У свою майстерню палацову челядь митець не пускав під жодним приводом. Маршалок вирішив опитати постачальників матеріалів для перебудови маєтку і виявив, що молодий італійський архітектор брехав, надмірно завищуючи їхню вартість. Ізабелла лютувала, та що візьмеш з митця, який стверджує,