магнатів напередодні відкрито виступила проти політики монарха. Відразу кілька впливових родин, зокрема Пулавські та Красинські, об’єднались і оголосили свій спротив рішенню, ухвали якого роками добивались Чарторийські і яке король і сейм за участі московитів й чужинських солдат врешті затвердили: а саме про урівняння в правах католиків та православних. Тепер магнати, яким така рівність не до вподоби, навіть погрожують війною, обіцяють знищити короля та вирізати русинів-православних. А ще готові заручитись підтримкою інших королівств, а відтак і їхніми арміями. Принести війну на ці землі. Про це пліткують у варшавських салонах. Подейкували, що змовники є навіть у самій Варшаві і вони можуть готувати замахи на монарха та його фаворитів. Секретна поліція розшукувала і арештовувала підозрілих містян. Втім, гучних заяв про розправу над бунтарями з Королівського палацу досі не лунало.
– Тату, я вважаю… – щойно завела Ізабелла, як її перервав батько:
– Я мушу тобі повідомити, що вирушаю до Бережан. Нині там моє місце.
– І ви не прийдете сьогодні ввечері до нас? – княгиня засмутилась.
– Ні, Ізабелло. Але я передаю тобі ось це, – він простягнув доньці загорнуте у чорний оксамит щось невелике за розміром, тверде на дотик. – Там футляр, у ньому важливі для мене розписки. Я не можу їх везти в Бережани, боюсь – ці документи просто загубляться. Але й не можу залишити їх в себе у Варшаві. Надто небезпечно тут зараз. Підозрюю, що в моєму палаці завівся шпигун. Тому вирішив передати ці папери тобі – бо знаю, ти про них подбаєш.
Августу Олександру Чарторийському було вже за 80. Ізабелла почала помічати, що батько останнім часом загадково поводиться. Вона чула про дивацтва літніх людей, тож вирішила не сперечатись і прийняти згорток. Серце Белли огорнула тепла хвиля любові. Жінка зняла свою чорну маску, поцілувала тата у сиву скроню, і вони ніжно попрощались.
Батько пішов, і княгиня рушила до палацу. Незабаром мали приїжджати перші гості. Жінка без особливої цікавості машинально розкрила батьків згорток – під оксамитом був дерев’яний футляр, а в ньому й справді складені вчетверо кілька розписок. Щоправда, Ізабелла в них не вчитувалась. Занесла в свою опочивальню і лишила на мармуровій консолі.
Увечері «блакитна маркіза» разом зі своїм чоловіком, маршаликом Речі Посполитої, приймали гостей на сходах Вілянува. На тлі густої нічної мли вогні смолоскипів палахкотіли так яскраво, що на долі секунди осліплювали візитерів, які крокували дорогою від палацових воріт. Святковий настрій створювали сотні свічок, насаджених на високі канделябри, які освітлювали терасу, садові перголи й альтанки. Просто неба музики та факіри розважали ясновельможне панство.
– Вечір добрий, найпочесніший владико! – Ізабелла ледь схилила голову, коли до неї підійшов єпископ Краківський. Його візит здивував княгиню: адже він один з активних організаторів того самого бунту проти короля! «Як єпископ потрапив у Варшаву? І як насмілився сюди прийти?» – роїлось у голові.
Навпроти стояв огрядний чоловік, удягнений