Ізабеллі так закортіло бодай ковтка свіжого повітря.
– Я не можу і не хочу віддаляти посла. Княгине, це моя позиція, і на тому я стоятиму, – громом пролунало з вуст монарха.
Ізабелла вибухнула:
– Ваша цариця вас знищить!
– Ізабелло Любомирська, ви розмовляєте зі своїм королем!
Жінка наче й не чула цих слів, розвернулась і попрямувала до виходу.
– Я не дозволяв вам іти! Белло!
Лишився лише один крок до дверей, як її зупинив король. Опинившись позаду, він обійняв маленьку й справді крихітну порівняно з ним – поставним, жінку. Нахилився до її голівки у великому напудреному парику:
– Я тебе просто зараз вкушу за твою рожеву щічку…
Ізабелла вирвалась. Не знаючи як вислизнула з його рук і відкрила двері. Служка, що мить тому солодко позіхнув, враз підхопив канделябр і понісся залами, сходами, залами…
Жінка їхала у кареті. Її підкидало й трусило. Й геть не від жорсткої бруківки варшавських вулиць. Жінці хотілось плакати й кричати. І мабуть, було варто. Однак, не здатна видушити з себе ані сльозинки й ані звуку, вона очима вчепилась у нічний пейзаж за вікном. Місяць перемістився, і його з вікна вже не видно. Але подорожня була впевнена, що звідти хтось на неї все ще дивиться і… сміється. Як сміялась вона 20 років тому.
– Славко, дивись, яка травнева троянда! Як я люблю їх! Вони такі запашні. Так би й з’їла їх!
То вигукнула маленька дівчинка у білосніжній сукні, з трохи розтріпаною зачіскою, яку двом служницям ледь вдалося зробити – бо невгамовне дівчисько просто не хотіло сидіти на одному місці. Вона знала, що їй влетить від няньки, коли маленька княжна з’явиться на її очі в забрудненому платті. Але ж як утриматись від шоколадних цукерок, які привіз кузен Станіслав, і як утриматись від того, щоб поганяти з ним довкола струмка біля бабусиного палацу! Белла простягнула двоюрідному брату троянду – ніжно-рожеву, з волохатою, мов джмелик, серцевинкою. Неочікувано він затиснув зубами квітку й загарчав. Белла знала, це знак – гра почалась і час тікати. Він ганявся за нею, вона бігла від нього. І в один момент кузен схопив сестру.
– Відпусти мене! Негайно!
– Це я тебе зараз з’їм, Ізабелло Чарторийська!
– Ні, не з’їси, я несмачна!
Яким же цей день був щасливим! Хоч Белла й знала – кузен незабаром знову кудись поїде.
– Славко, от якби ми були разом! – наївно вирвалось у дівчини, якій було лише 15.
– Ми будемо… – він мав ще завершити речення, але дівча скочило та побігло вздовж струмка. Белла була щаслива, бо почула те, на що так сподівалось. Її пташине серце тріпотіло і готове було полетіти ген за обрій – над цим струмком, старим парком, бабусиним палацом, за хмари, за білі хмари!
Август Олександр Чарторийський разом із своєю матір’ю Ельжбетою в альтанці біля палацу пив чай з листя смородини. В бабусиному домі нерідко одночасно гостювали всі онуки. Ельжбета Чарторийська любила малих дітей і ще довго ними опікувалась, навіть коли в них