а може, й ніхто. Я, можливо, буду смішною та недолугою, але ніхто не заборонить мені сьогодні піти на побачення з нею, з Ейфелевою вежею. Се ля ві, таке життя, коли вже дуже бажаєш чогось, то навіть поїдеш з дідом з Малих Крушлинців на виставку сиру, щоб потрапити на побачення зі своїм бажанням.
А чого ти бажаєш настільки, щоб поїхати кудись з дідом Василем?
Сиджу я, ні про що не думаю, просто спостерігаю за смерканням заходу сонця, просто смакую життя через усі п’ять органів чуття, запахом скошеної трави, парфумів і диму від машин, смаком червоного вина, поглядом на захід сонця і Ейфелеву вежу, слухом до музики світських туристських балачок і дотиком до свіжої нев’янучої зеленої трави.
Смакування вежі посилюється, коли горизонт червоніє і день на нас крапає останньою краплею червоного світла. Такі моменти – мої улюблені, бо я завжди очікую магію, що ховається за завісами темряви.
Коли я допивала останні ковточки вина і вечора, до мене прибіг гарний пес і почав тертися об мене боком, а за псом і хазяїн. Я якраз шукала, з ким би то посвяткувати кінець вечора, і ці люди та собаки дуже підходили для мого святкування.
Починається коротка затяжна розмова під останні акорди заходу сонця. Франсуа – письменник, і приїхав до Парижа з півдня Франції половити нові сюжети для книжки і посидіти з собакою своїх друзів, які полетіли на Таїті. Франсуа пахне свіжоспиленим деревом і парним гарячим молоком, від нього віє братньою ніжністю, і коли він запрошує мене танцювати сальсу на березі Сени, я одразу погоджуюсь.
– Ти з України? – питає. – Мій дід колись після війни закохався в українку і втік до Радянського Союзу. З тих пір ми його не бачили. Мене тоді ще не було, але бабуся часто за ним сумувала, так і не вийшла більше заміж.
«Ну придумав, – міркую я. – Як можна було втекти до Радянського Союзу, його б одразу пристрелили на кордоні».
Я, Франсуа і лабрадор крокуємо вже вечірніми вулицями Парижа, у яких зараз змішався запах солодкого літнього туману та цигарок.
На березі Сени вже закінчуються пікніки, люди згортають маленькі і великі ковдри і складають бокали в корзини, діти і собаки бігають кругами, а в маленьких напівколах одразу над річкою вже звучить музика.
Сюди щонеділі приходять люди, закохані в життя. Вони приносять колонки і вмикають музику, яка їм до вподоби. Приносять їжу та напої і святкують. Таке ось вечірнє свято. Ми минаємо танцюристів свінгу, які весело качаються на вітрі, а над самою річкою біля них українські чи російські туристи розгадують кросворди.
Ми підходимо до танцюристів сальси і бачимо маленькі групки свіжонафарбованих карибських красунь, кубинців, які їдять щось подібне до самоси, француженок, які перевдягають кросівки на туфлі з каблуками, старих і молодих, тих, хто уже в танці і хто все ще насмілюється запросити дівчину, в яку потаємно закоханий.
Мені здається, що Франсуа – гей, і тому ще більше починаю довіряти цьому хлопцю. Чорного лабрадора ми прив’язуємо до стовпа,